Бурячковська Тетяна
ДПТНЗ «Луцьке вище професійне училище»
Викладач, що надихнув на написання есе: Пальчук Любов Василівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Ніколи не думала, що війна постукає в наші двері. Хоча й жила на сході України, проте ніколи не відчувала жахів тієї війни, яка розпочалась ще в 2014 році. Моє рідне село Решетилівка. Таке тихе, спокійне, мальовниче. Моя хата стояла на околиці села, поряд напіввисохлий ставок, грунтова дорога. Саме цією дорогою до нас увійдуть вороги.

А як же все починалось? 24 лютого 2022 року ми проснулись від приглушених звуків. Здалеку над горизонтом здіймалось зарево. Червоне сяйво підіймалось в небо й освітлювало ближні села. Колись в дитинстві я дуже любила салюти, феєрверки, але тепер це аж ніяк не викликало радісних почуттів.

Було страшно… Серце мало не щоразу вистрибувало з грудей. Найбільше лякала невідомість. Що буде? Що робити? Чи доберуться до нас?

Добрались. Десь через тиждень від початку війни через мій улюблений (нехай вже і висохлий) ставок, повз мою хату ринула колона російської техніки. Вони їхали весь день і зупинилися саме в нашому селі. Це були чеченці. Як на диво, великий страх минув. Не знаю чому? Можливо, через те, що ми вже не жили в очікуванні, в невідомості? Але була відраза, зневага до тих, хто порушив наш спокій. 

Хоча особливих рейдів не влаштовували, але ми чули, що пропав наш односелець. Говорили, що його схопили і мордували за те, що здавав ЗСУ позиції росіян.

Саме тоді ми побачили і зрозуміли, хто є хто в нашому селі: одні мовчали, не виходили зі свого подвір’я, інші – намагались догодити ворогу. Важко їх зрозуміти. Можливо, хтось вважатиме це зрадою, але легко говорити тим, хто не відчув на собі проявів війни. Я не захищаю таких людей, наша сім’я була і лишається проукраїнською, але ворог тут, на порозі, можна сказати, уже в домівці, і тому потрібно рятувати сім’ї. Ми теж вирішили рятуватись, але іншим способом. Тато й мама повідомили,  що ми виїжджаємо.

Це трапилось 20 квітня 2022 року. Боляче прощатись з рідною хатою, з господарством, в яке роками вкладали свою працю. Але ми не бачили іншого виходу.

Сусід погодився доглядати за худобою, забрав наших кицьок і собаку. Коли тато віддавав йому ключі, всі ми плакали, гірко плакали, тому що вернулось почуття невизначеності, невідомості. А найгірше було те, що ми не знали, чи повернемось у наше село. Ми плакали, плакало небо. Мені особливо запам’яталось похмуре небо, бо з часу окупації жодного разу на ньому не з’явилось сонце. Темрява всюди: довкола нас і в нашому серці.

Був створений зелений коридор, саме ним ми виїжджали. Дуже боялись, що дорогою нашу машину можуть розстріляти. Скільки техніки їхало навпроти нас, скільки разів дула автоматів впирались у скло нашого авто! Десятки блокпостів… Диво, що нас ніхто не займав. За день ми добрались до бабусі в с.Солоне, але й тут не було цілковитого спокою. Звуки канонад відлунювали десь далеко. Єдине щастя, що тут не було ворогів. Я ніколи не забуду відчуття, коли ми доїхали до неокупованої території. Мені здавалось, що повітря тут інше, що дихається тут набагато легше, і навіть сонце, якого ми не бачили місяцями, визирнуло до нас, щоб привітати й обігріти своїм теплим промінням.

Два тижні ми були в бабусі, а потім переїхали в сусідню область до наших друзів, поселились у хатинці біля них. Та все ж вирішили переїхати в більш безпечне місце. Знайомі покликали нас на Волинь.

Декілька разів ми міняли своє місце проживання, але врешті облаштувались  в одному із сіл поблизу Луцька.  Ми зуміли швидко адаптуватись до нового місця, батьки знайшли роботу, ми – нових друзів. Мене вразила привітність і гостинність волинян. Живучи вже два роки серед них, я не почуваю себе чужою.

Восьмий і дев’ятий класи я закінчила дистанційно. У мене була мрія – стати кухарем. Ще з дитинства любила готувати різні страви, щось випікати. І ось така нагода в мене трапилась: я стала ученицею Луцького вищого професійного училища і на даний час здобуваю фах кухаря, кондитера. Я полюбила своє нове село, я в захваті від людей, які мене оточують,  насолоджуюсь навчанням, але сумую… За своєю Решетилівкою, рідною домівкою, за моїми котиками, за своїми однокласниками… Я хочу вірити, що мій дім не знищили (зв’язку із сусідом немає), і ми туди обов’язково повернемось після деокупації і завершення війни.