Анна, 2 курс, «Новокаховський фаховий коледж Таврійського державного агротехнологічного Університету ім. Дмитра моторного»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я звичайна студентка другого курсу агротехнологічного коледжу та навчаюся на спеціальності комп’ютерно інтегрованих технологій, але цього не було в моїх планах до початку повномасштабної війни. До її початку, коли нас трохи почали звільняти від дистанційного навчання я була простою школяркою, мені було всього лиш 13 років, я була у, 8 класі, Кропивницький

Так знаю, що багато кого цей день зламав ще гірше, хтось загинув, а мої історії та проблему і за проблему не візьмеш, але 13 річній дитині цього не поясниш на той час.

Ранок того дня не забудеться, мабуть, ні ким. Нас з сестрою будила мати, а не будильник, у неї була невелика паніка, а ми сонні не могли нічого зрозуміти, але потім отямившись від сонливості я допомогла зібрати необхідне і ми вирішили піти до бабусі так, щоб разом в будинку, а не у багатоповерхівці. На наступний день батьки вирішили, що краще буде проживати в селі, ми жили в будинку маминого знайомого який допомагав нам. Не дивлячись на те, що ми звикли жити в місті ми можна сказати доволі швидко звикли до сільського життя, вода с криниці завжди була смачна і прохолодна, а взимку пічка завжди була дуже теплою та палкою, тому не дивлячись на весь жах та не дуже сприятливі умови було багато чому радіти.

Ми з мамою часто ліпили пиріжки, готували пампушки та багато всього і проїжджаючи пости військових завжди давали їм і возили по різним точкам.

Іноді допомагали в закупівлі продуктів, та давали те, що згодом вдавалося виростити самотужки. Це виявилося веселою працею хоч і важкою, але коли робиш разом це об’єднує. Я з самого початку війни трималася і заспокоювала близьких, бо вони постійно переживали за всіх, а я просто хотіла бачити людські посмішки. Вони ж такі чарівні й індивідуальні, посмішки підбадьорюють і тому я часто посміхалася, щоб посміхалися інші. Так і пройшов наш перший рік війни, навчання, дім, та допомога, так, без поганого не обійтись, але з часом воно в минулому і треба згадувати лише те, що приносить радість.

Я любила ті моменти коли ми грали в якісь настільні ігри біля печі, як готували все, щоб радувати інших, ці моменти на довго будуть в моїй пам'яті.

Наступний рік був майже таким же, але тоді вже мені було слід обирати чи йти далі у 10-, 11 клас

Мабуть, мрія яку я здобула на початку війни доволі дитяча і може здаватися нездійсненною, але я просто хочу, щоб кожна людина всміхалася душею, так щоб аж сіяла тоді коли досягає свого.

Радість це саме прекрасне, що є в кожного з нас і тільки так ми можемо бути щасливі коли знайдемо свою радість. Те задля чого будем жити та чого завжди будем жадати. Миру. Усміхайтесь щоденно даруючи красу!