Невська Надія, 10 клас, Комунальний заклад "Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №38 Полтавської міської ради Полтавської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванченко Людмила Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже майже тисяча…Тисяча пекельних днів війни. Тисяча днів сліз, болю, тривоги та відчаю! Тисячі зруйнованих будинків, понівечених долей, забраних життів… Пам’ятаю свою прабабцю. Вона дивилася на нас з таким теплом, що іноді ми, правнуки, дивувалися: звідки в цієї кволої старенької з кілочком скільки любові?

А вона увесь час повторювала: «Дітоньки, тільки б не було війни! Тільки б не було війни!». Ми, звісно, кивали головами, щоб не образити бабусю, а самі думали: «Яка війна?! Двадцять перше століття! Ми живемо в цивілізованому світі!».

І ось минуло кілька років, і ця страшенна проклята війна дихнула на кожного з нас пекельним полум’ям. Вона спепелила наші мрії і сподівання, обпалила серця й душі. І ці опіки вже ніколи не загояться. Кожен із нас пам’ятає той лютневий ранок, коли вперше завили сирени, ніби розриваючи наш мозок на дрібнесенькі часточки. Страх, паніка, відчай…Так хотілося вірити, що це-жахливий сон. Що зараз настане пробудження, і все буде, як колись. Та як колись, вже ніколи не буде…

«Нам тут, в тилу, так тривожно й неспокійно. А як же там, на передовій-у самому пеклі?! Як наші воїни витримують ці надлюдські випробування й навантаження?! Як їм це вдається?»-думала я, чекаючи в гості свого троюрідного брата.

Він саме приїжджав у відпустку звідти-з пекла. Йому лише двадцять три, а вже більше двох років Влад захищає нас. Я чекала на нього й боялася побачити. Адже він переніс дві контузії, поранення, отримав нагороду від Президента. Він бачив багато, надто багато горя! Чи не згас вогник у його очах? Не згас! Я побачила юнака, який посміхався. Він намагався жартувати, щоб звеселити й розрадити нас!

Влад не лише на полі бою нас захищає, а й тут. І це було неймовірно! І це наповнило моє серце надією.

Я ділилася з ним своїми новинами. Розповідала, що разом з сестричками танцюю в ансамблі «Плай», який неодноразово брав участь у благодійних заходах. Що навіть маленька шестирічна Марійка виступала. А влітку в селі, у бабусі, самі придумали танок і показали його на концерті, де всі зібрані кошти були передані для потреб ЗСУ. А Катруся розвела більше сотні равликів, продала їх, а гроші відправила нашим захисникам.

І раптом мені стало ніяково. Адже я усвідомила , що всі наші справи зовсім мізерні порівняно з тим, що роблять наші славні воїни.

А Влад сказав, що на війні відбувається переоцінка цінностей, і те, що в мирний час здавалося дрібничкою, зараз на вагу золота. Що всі наші справи безцінні! А ще він сказав, що попри все, потрібно радіти життю! І я, мов губка, вбирала в себе кожне його слово. Я зрозуміла. Що навіть у найгіршому потрібно шукати хоч крихту хорошого.

«Що ж хорошого у війні?» запитаєте ви. Дійсно, нічого…Але я зрозуміла: які ж у нас люди чудові! Стільки героїзму, любові, турботи та співчуття в них! Які великі в них серця!

І цим вони доводять, що ми-українці-незламна нація! Ми намагаємось щось зробити, щоб наблизити нашу перемогу. Нехай це будуть краплинки, та разом-море чи океан! Головне-віра, надія та любов! Віра у світле майбутнє…Надія, що пекельна тисяча ось-ось згасне, і прийдуть тисячі років мирного щасливого життя не лише в Україні, а й у всьому світі. І любов зігріє наші серця.