Світлана не поїхала з рідного села, навіть коли воно було під окупацією – залишити дім було надто страшно
Ми з села Галаганівки Баштанського району. Мені 43 роки, у мене дев’ять дітей. Один син служить за призовом уже два роки.
Коли почалась війна, у мене був шок. Вертольоти пролетіли над головою, я почала скупляти все, чого не вистачало. Ми не голодували. Я тримаю господарство, і син перераховував гроші, поки зарплатня була нормальна.
У нашому селі хати не бомбили. Коли росіяни зайшли, то перевірки були, але ставилися до нас нормально. Ми з дітками не виїжджали. Добре там, де нас нема. Усе кидати, а потім заново наживати я не захотіла. Ми вирішили тут бути до кінця.
Світла не було майже рік. А коли нас звільнили, то тижні через три світло дали.
Шокували обстріли. З нашого села поїхав чоловік на ринок, і йому біля АТБ частину голови знесло. Я дуже плакала, він був доброю людиною. Перед цією подією я його бачила, говорила з ним. Мене шокувала ця новина. Того дня коло супермаркету троє людей загинули.
За нашим селом полігон, стріляють жахливо, але що робити? Жити потрібно далі. Мій свекор у Чорнобаївці, каже, що вдень і вночі стріляють, але в підвал не йде, йому вже 73 роки - складно ходити туди-сюди. Моїй тітці залетів снаряд прямо в хату. Добре, що її вдома не було. Вона потім тиждень відходила. І вдруге ледь не залетів, то вона виїхала до родичів. А зараз повернулася - дім є дім.
У цьому році війна ще, мабуть, не закінчиться. Я мрію, щоб був мир і моя дитина приїхала додому.
