Коли все почалося, то було дуже страшно. У місті почали стріляти майже одразу. Зв'язку не було, транспорт не ходив. Ми з чоловіком не знали, що відбувається. Нічого не працювало. Не було ні води, ні світла, ні газу. У квартирі було холодно. Люди замерзали. Їжу готували на вулиці, на багаттях. Гинули люди. Деякі - прямо на вулицях. Їх ховали у дворах. Це було тяжко.

Літаки літали щодня. Було жахливо від цих звуків. Ніхто не знав, куди потрапить. Все довкола було зруйновано. За кілька тижнів люди почали виїжджати, але я не змогла. Снаряди прилітали прямо в дороги.

Їжі зовсім не було, а я була вагітна. Це було страшніше, ніж обстріли. Я пила вранці чашку чаю, а вдень - дві картоплі, і все.

Через три місяці я виїхала в Сартану, там скуштувала перший шматок хліба за довгий час. Потім я виїхала в Запоріжжя. Дорога тривала чотири доби. Зараз я сподіваюся, що колись зможу повернутися додому.