З початку війни в Маріуполі почалося пекло. Обстріли йшли безупинно. Вже в перші дні стало зрозуміло, що це не просто тривога – це реальність. Росіяни оточили місто дуже швидко. Ні в'їхати, ні виїхати – ніяк. Усе зупинилося. Ми залишилися без зв'язку. Радіо єдине, що хоч якось давало нам розуміння, що у світі взагалі відбувається. Без води, без світла, без тепла. Ми з чоловіком носили воду в пляшках з джерел. Я готувала на багатті з того, що залишилося. На вулиці були постійні звуки: вибухи, літаки, стрілянина. Не можна таке забути.

Коли почала літати авіація, стало нестерпно. Неможливо описати, як це — коли над тобою летить літак, і ти не знаєш, виживеш за хвилину, чи ні. 

Ми виїхали з міста. Маріуполь більше не був таким, яким ми його знали. Він був у руїнах.

Зараз я живу в іншому місті, але душа там – у Маріуполі. Я дізналась, що моя бабуся померла у Маріуполі. Зараз там не залишилось нікого. Все, чого хочу, — повернутися. Повернутись, навіть якщо все зруйновано. Бо там - все, що я кохала. Там — мій дім, хай навіть у пам'яті.