Бойко Анна, 9 клас, Середня загальноосвітня школа I -III ступенів  № 184 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Килихевич Олена Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, рано вранці, мене розбудили вибухи. Спочатку я не розуміла, що відбувається, поки мама не забігла до кімнати зі словами: «Війна почалася, збирайтеся, Київ обстрілюють». Це був початок найбільшого випробування для нас усіх. 20 листопада 2024 року — символічна дата, яка позначає тисячу днів від початку повномасштабної війни. За ці дні моє рідне місто, Київ, стало символом неймовірної витривалості, стійкості та боротьби. Кожен день приносив нові виклики, біль і водночас показував незламний дух українців.

Станом з 24 лютого 2022 року по 18 жовтня 2024 року в місті Києві пролунало 1303 тривог. Небезпека тривала 1427 годин 30 хвилин.

Пам'ятаю холод і нескінченні черги на вулицях. Ми годинами стояли за хлібом чи ліками і важко було зрозуміти, що більше охоплювало - фізичний холод чи страх перед невідомістю. Я вперше відчула, що таке справжні труднощі, і як важливо залишатися єдиними, навіть у найскладніші моменти. Ми залишилися в Києві, попри небезпеку та виклики. Це було наше рішення -  залишитися вдома і підтримувати одне одного.

Кожен день приносив нові звістки про близьких і знайомих. Втрата дядька Роми, який зник у Маріуполі, і звістка про смерть дядька Дмитра, який загинув у Сумах, залишили глибокий слід у моєму серці.

Кожна така втрата зміцнювала нашу віру в перемогу, хоча біль і сум завжди були поруч. З часом ми адаптувалися до постійних повітряних тривог і обстрілів. Перший «Кинджал» влучив у «Ретровіль», і після цього ми вже знали, що Київ - це не просто столиця, це фортеця, яку не зламати.  Постійні атаки «Калібрами», а згодом і поява «Шахедів» стали частиною нашого життя. Вони приносили безліч безсонних ночей, адже обстріли часто лунали саме вночі. Але навіть це не змогло зламати нашу волю. Попри те, що ми навчились жити під постійною загрозою, страх залишиться назавжди. Він став частиною нас, глибоко викорінившись у серцях. Цей страх, хоч і не заважає нам боротися, але буде нагадувати  про те, через що ми пройшли, і ще пройдемо,  і що війна залишає слід у кожному з нас.  

Я знаю, що навіть після перемоги цей страх залишатиметься зі мною, але він не визначатиме мого майбутнього. Він лише підкреслює важливість того, за що ми боремось - за мирне життя без війни. 

Минає жовтень 2024 року, і я все ще в Києві. Тут моє серце, тут мій дім, і я горда бути частиною цього незламного народу, який бореться за своє майбутнє. Я хочу жити в Україні, вільній від "русского мира", і вірю, що ця боротьба приведе нас до перемоги.