Калашнік Ілона, 16 років, учениця 11 класу Марганецького ліцею №1 ім. Т.Шевченка, 11 клас

Вчитель, що надихнув на написання - Дровникова Лариса Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого – день, який змінив життя кожного українця. Це день, коли я по-справжньому відчула, що таке війна. А ще за тиждень до цього ми з друзями не сприймали серйозно загрозу, яка нависла над Україною, і не вірили в те, що наближаються жахливі часи. Здавалося б, яка війна у XXI столітті, які ворожі атаки кожного дня! Ніхто й подумати про таке не міг.

Для моєї родини війна почалася з вручення татові повістки про мобілізацію 23 лютого.

Ми не розуміли, що відбувається, було багато запитань, але так мало відповідей. Наступного дня о четвертій годині моя мама, як завжди, поїхала на роботу. У цей час Інтернет вибухнув жахливими повідомленнями: вся Україна палала від ракетних ударів, нанесених Росією, держава-агресор оголосила про так звану «спецоперацію». Перша моя реакція - заціпеніння, я не могла ні говорити, ні рухатися, навіть думати мені було несила. Але зі мною був молодший брат, який потребував моєї допомоги, і я опанувала собою. Невдовзі мама повернулася додому, вона була розгублена, гіркі сльози застигли в її очах. Паніка і страх охопили всіх. Саме тоді ми зрозуміли, що з цього дня наше життя не буде колишнім. Війна провела свою криваву межу в наших долях.

Нестерпними були сигнали повітряної тривоги, але здавалося, що війна десь: у нашому місті в перші місяці війни не було обстрілів. Гостре відчуття війни відбулося, коли у травні мого тата призвали до лав ЗСУ. Прощання було хвилюючим. Мама і бабуся важко це пережили. Скільки сліз виплакала моя родина! Водночас ми пишаємося батьком, розуміємо, що він захищає нас, Україну від рашистів. Кожен раз з нетерпінням очікуємо на дзвінок від тата! Нам потрібна його підтримка, як і йому - наша. Після осколкового поранення ми переживаємо за нього ще більше.

Улітку наше місто почали масово бомбити. Першим під приціл ворога потрапив мій дитячий садочок та зупинка поруч.

З того часу ми жодної ночі не спали у своїх ліжках, лише в тісному коридорі: так дотримувалися правила “двох стін”. Обстріли частішали. Ми заклеїли скотчем усі вікна, скляні меблі та двері, щоб якось уберегти квартиру від пошкоджень.

Люди почали виїжджати з міста, евакуювалися у безпечніші місця. Моя родина разом із друзями також виїхала у Західну Україну з надією на те, що скоро обстріли закінчаться. Цілий місяць ми були в евакуації. Сьогодні повернулися в рідне місто - ситуація ще більше погіршується.

Наші цінності змінилися, переосмислили пріоритети, почали більше цінувати рідних та близьких.

Першого вересня у школах розпочалося навчання. Цей рік для мене і моїх однокласників відповідальний: ми закінчуємо 11 клас, готуємося до ЗНО, вступу до вищих навчальних закладів. Не всі учні повернулися до України. Навчання-дистанційне, часто переривається через можливі загрози артобстрілів, сигналами повітряної тривоги! Постійне відчуття перезавантаження, у цю мить подумки з рідними - важко! Але я знаю, що на передовій ще важче, тому свій фронт тримаю.

Зараз моє місто перебуває в зоні проведення бойових дій. Ми в родині постійно підтримуємо одне одного, піклуємося, допомагаємо пережити ці страшні часи, знаходимо хвилини для того, щоб бути разом. Війна змінила моє життя. Друзі - далеко, нас розділяють сотні кілометрів, інші країни; постійний страх перед нічними обстрілами; щоденний біль за загиблими, який не можна втамувати, - це реалії сьогодення! Я не хочу так жити! Я вірю у щасливе майбутнє моєї родини, України! Моя віра в перемогу збільшується з кожним днем, вона не слабшає, а навпаки, зміцнюється. Я дуже вражена тим, скільки невинних життів забрала ця страшна війна, скільки постраждало дітей. Для мене Мир сьогодні – це радість на обличчях рідних, затишок довкола, впевненість у завтрашньому дні. Україна відродиться з руїн, як фенікс, воскресне з попелу - розпочне нову еру!

Як фенікс, з попелу воскресне Україна,

Відродиться в молитвах із руїн.

Словами мови, що як пісня солов’їна,

Лунати стане, наче Благовісту дзвін (Сергій Ущапівський).