Владимирська Ангеліна, П2-24 група, Нікопольський фаховий педагогічний коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Пеліван Антонія Дем’янівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Ангеліна, і зараз мені 16 років. Тисяча днів війни... Тисяча днів болю, страху, надії, які змінили мене, моє життя, мою країну. Я добре пам'ятаю той страшний день, коли все почалося — 24 лютого 2022 року.... Я була всього лише тринадцятирічною дівчинкою, що навчалася в 7-му класі. Як і більшість підлітків, я мріяла, будувала плани на майбутнє та насолоджувалася дитинством.

Як і кожного ранку, я прокинулася, але цього разу раніше, ніж завжди. Розбудила мене мама і я відразу почула звуки сирени. Мама стривожено шепнула: «Війна…». Це слово тоді звучало як щось немислиме, таке далеке від нашої реальності, але дуже швидко воно стало частиною нашого життя. Ми взяли документи, найнеобхідніші речі й побігли до моєї школи. Тільки ми там не вчилися, а ховалися в підвалі — це і було укриття. Люди поспішали звідусіль зі страхом і панікою в очах.

Кожен день був наповнений страхом і тривогою, поки ми не вирішили виїхати. Разом з мамою, старшою сестрою та маленькою племінницею Евелінкою ми вирушили в довгу подорож до Естонії, де на нас чекав наш татусь. Я пам'ятаю, як поїзди, переповнені людьми, навіть не зупинялися на маленьких станціях. У вагонах люди стояли, сиділи на підлозі, обіймалися і плакали. У Львові, в Польщі волонтери допомагали, роздаючи їжу, одяг, підтримуючи словом. Дітям давали іграшки, щоб вони посміхалися. Саме в ці моменти я усвідомила, що війна – це не тільки вибухи та страх, а й людська підтримка, взаємодопомога.

Подорож була довгою і виснажливою, але врешті-решт ми опинилися в новій, незнайомій країні.

Естонці прийняли нас дуже тепло і я відчула, що тут ми не будемо самотні. Ці люди допомагали нам у всьому: від побутових питань до адаптації в новій школі.

Незважаючи на те, що на серці було важко, страх відступав перед добротою і турботою, яку проявляли до нас ці незнайомі люди.

За цей час я завершила 9 клас в Україні онлайн та в Естонії. Цього року я вступила до педагогічного коледжу в Україні та одночасно навчаюся в естонській гімназії. Це означає, що моє навчання поділене між двома країнами і мені доводиться поєднувати різні навчальні програми, мови та культури. Звичайно, це не легко, але я стараюся, адже для мене важливо здобути знання і повернутися на батьківщину як кваліфікований педагог, щоб працювати для своєї країни. Я вчу естонську мову, яка спершу здавалася мені абсолютно незрозумілою, але тепер я вже впевненіше спілкуюся.

Окрім навчання, я продовжую відвідувати гуртки з малювання й танців. Це — моє маленьке відчуття нормальності життя, що допомагає зберігати зв'язок із власним дитинством і тим, ким я була до війни.

Я знайшла нових друзів в Естонії, але завжди сумую за своїми українськими подругами. Ми дружимо з дитячого садочка, і хоча зараз роз’їхалися по різних країнах, нас розділяють сотні кілометрів, ми спілкуємося у месенджерах, підтримуємо одна одну, ділимося своїми переживаннями. Кожна розмова нагадує мені про ті безтурботні часи, коли ми могли бачитися щодня. Дружба на відстані – це виклик, але й цінний досвід.

Цього літа я нарешті повернулася в Україну, щоб відвідати рідний Нікополь і оформити деякі документи. Я мріяла про цей момент два роки, думала про рідні місця, але, коли перетнула кордон, мене знову охопив страх. Спогади про натовпи людей на львівському вокзалі, сльози і паніку накрили мене з новою силою...

Коли я приїхала додому, відчула суміш радості та болю... Рідний Нікополь зранений щоденними обстрілами, вирвами від снарядів і дронів-камікадзе… Плачуть забиті вікна, ридають зруйновані будинки, немає улюбленого Каховського моря…

Я змогла зазирнути до рідної школи, зустрілася з учителями, яких так давно не бачила, навіть познайомилася з педагогічним коледжем в якому зараз навчаюсь. Це був наче ковток джерельного повітря, який я так потребувала.

Незабутньою стала зустріч із моєю найкращою подругою, яка залишилася в Нікополі. Ми знали одна одну з народження, а тепер нарешті могли поговорити віч-на-віч, поділитися секретиками, емоціями, які не передасиш у повідомленнях через екран телефону. Проте радість швидко змінилася сумом і страхом. Обстріли і небезпека нависали над містом, нагадуючи, що війна триває...

Під час цієї подорожі я забрала з дому найцінніші речі: дитячі фотографії, улюблені іграшки, корони з конкурсів, нагороди – все, що нагадувало мені про щасливі роки, проведені в мирній Україні. Ми знову вирушили в дорогу, залишаючи позаду рідний дім, але я відчувала, що частинка мене назавжди залишилася там, у нескореному Нікополі. Цей короткий візит подарував мені багато теплих емоцій, але також нагадав, як сильно я хочу повернутися додому назавжди.

Моє життя тепер схоже на мозаїку, зібрану з різних шматочків, які потрібно поєднувати щодня. Поєдную навчання в естонській гімназії з українським коледжем, продовжую вчити нову мову і сподіваюся на краще. Я дуже вдячна людям, які підтримують мене тут, в Естонії, але мрію про той день, коли війна закінчиться і я зможу повернутися додому. Вірю, що моя країна відродиться і стане ще сильнішою, а мій шлях, який почався з сирен і страху, завершиться миром і здійсненням мрій на рідній землі.