Фесюн Анастасія, 11 клас, Шаповалівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Понтяр Ярина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна почалася 24 лютого 2024 року. Це було дуже неочікувано.

Спочатку всі боялися, ховалися в укриття, навіть на вулицю не виходили. Дефіцит продуктів став справжнім викликом.

Магазини швидко спорожніли, а черги за всім необхідним ставали все довшими.

Було дуже страшно, особливо вночі. Коли звучала повітряна тривога, моя мама прокидалася і будила всіх, щоб ми спускалися в підвал. Пощастило, що в нашому домі є підвал – це було місце, де ми відчували хоч якусь безпеку. Передчуття тривоги завжди залишалося з нами. Я пам’ятаю, як ми сиділи в темряві, прислухаючись до звуків зовні, намагаючись якось розважити одне одного. Але навіть у ці моменти страх не відступав.

Мої думки постійно поверталися до новин, які ми чули з телевізора – про людей, які втратили все, про містечка, які більше не існували.

Жовтень, 2024 рік. У нашій громаді більш-менш тихо, але постійні повітряні тривоги лякають. Здається, ми трішки звикли до цього нового життя. На жаль, сталася неприємна подія в моїй сім’ї: тату дали повістку, і він пішов воювати. Вдома почався хаос, і він продовжується зараз. Мама нервує, і їй інколи стає погано від переживань. Я намагаюся підтримувати її, але й сама хвилююся за всіх. Я часто згадую моменти, коли тато був вдома, його жарти та підтримку. Він завжди вміє знайти правильні слова, щоб заспокоїти нас.

Кожен дзвінок тата – це маленьке свято для сім’ї.

Я сподіваюся, що скоро закінчиться війна, і всі воїни повернуться додому живі, мрію, щоб Україна була вільною та незалежною!