Богуш Юлія, учениця 9 класу Радехівської гімназії – філії ОЗ «Вишнівський ліцей» Вишнівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипчук Вікторія Олексіївна

Війна. Моя історія

Війна -страшна подія у житті, яка торкнулася кожного українця, як у далекі часи так і сьогодення. Ранок 24 лютого 2022 року в Україні розпочався з повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді я відчула паніку та страх, цей ранок здавався найдовшим. Весь день по телебаченню показували страшні події, які лякали ще дужче. Україна була у вогні.

Я хвилювалась за себе, за своїх рідних, особливо за тата, який долав складну дорогу додому з міста Дніпро. Задля безпеки ми з бабусею облаштовувала у погребі тимчасове укриття. Туди занесли теплий одяг, воду та свічки.

Мені все це здавалось страшним сном. Ніч з 24 на 25 лютого я і моя сестра були змушені провести у селі біля кордону з Польщею, без рідних, у зовсім чужих людей. Наступний ранок видався ще гіршим. Ширилися новини, що обстріли міст та сіл України не припиняються, а окупанти вбивають всіх на своєму шляху. Була страшна невідомість. До нашого дому приїхав з міста дядько із сім'єю, мої батьки прийняли рішення: ми з сестрою маємо виїхати за кордон.

Залишатись в Україні було надто небезпечно, воєнні дії не вщухали. Розуміючи, що потрібно буде залишати дім, мені ставало лячно не тільки за себе, а й за молодшу сестру.

27 лютого я із родичами вирушила до кордону. Там були величезні черги людей, котрі втікали від агресора, шукаючи притулку в європейських країнах. Перетнувши уночі кордон я думала, що ми вже в безпеці, однак невідомість лякала. Вже на території Польщі, нас зустріли знайомі які відразу намагались втішити. Вони люб'язно поселили у своєму будинку та надали усі необхідні речі та продукти харчування.

Тут я зрозуміла, що я маю бути сильною, відповідальною та мужньою, бо зі мною були моя молодша сестричка та братики.

Сім'я поляків відносилась до нас добре, вони робили усе можливе, щоб відволікти від подій на Батьківщині. І здавалося б усе добре, але чужа сторона, мова та звички.

Крім того щоденні новини із рідної землі не залишали в спокої. Я дуже переживала за своїх батьків та рідних, які залишилися в Україні.

Тато, в той час, у селі чергував на блокпостах задля безпеки жителів, а мама вечорами готувала їжу для вимушених переселенців, потяги з якими зупинялися на залізничних станціях Любомля та Ягодина. Фотографії з маминою випічкою нагадували нам про родинне тепло та домашній затишок. Я дуже сумувала за батьками, друзями та рідними. Мама щоразу мені говорила, що ще трішечки і ми повернемось додому, але час минав, а безпекова ситуація в Україні погіршувалася. Крім того загроза вторгнення в Україну білоруських військ була високою.

За кордоном я зустріла свій 13-й день народження. Бажання повернутись додому було ще дужчим. Неочікуваним та приємним було щире привітання сім'ї поляків з днем народження. Їхні сюрпризи та подарунки мене дуже розчулили. Безкінечна турбота була дуже важливою.

Будучи на чужині, я зрозуміла справжні цінності людського щастя, яке на жаль зруйнувала росія. Адже найголовніше - це здоров'я рідних та мирне небо над головою. Через три місяці перебування у Польщі, батьки нарешті повідомили, що зможуть нас забрати додому. Ця новина була найочікуванішою за весь період. Всі мріяли про закінчення війни. Загалом переживши такі події, я зрозуміла, що добрих та щирих людей у світі набагато більше.

Я весь час спостерігала за люб'язністю поляків до вимушених переселенців з України. Вони постійно піклувались про людей, які потребували допомоги та підтримки. Я особисто вдячна за підтримку та співчуття. Турботу та допомогу польського народу цінуватиму і пам'ятатиму завжди.

Наша родина і  зараз підтримує зв'язок із сім'єю поляків. І звичайно, після Перемоги чекаємо їх до себе в гості.  Впевнена, що перемога буде нашою, українською, бо незламність духу та нескореність є її початком. Вдячність мужнім воїнам та всім тим, хто з кожним кроком наближає омріяну перемогу. Вони – Герої! Слава Україні!