Каріна Войтовська, 11 клас
Піщанський  ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе:  Рубаха Людмила Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли був живий мій прадід, ми  з братами часто  просили його ,щоб він нам розповів  про війну. Щоразу це була нова розповідь про дружбу, бойових товаришів, подвиги і військові будні. Тоді я не розуміла , що  таке війна. Для мене  це були красиві історії, здатні викликати в душі патріотизм, гордість та хоробрість. Дорослішою я дізнавалася про війну на уроках історії ,зі сторінок підручників і військових фільмів. Я зрозуміла, що війна – це дуже страшне слово, яке має чорний колір. Це біль, страждання та невідоме майбутнє. На війні гинуть діти, дорослі, люди похилого віку, тварини. Часом вони не мають ніякого відношення до війни, їм просто не пощастило. Не пощастило народитися в цей час і в цьому місці. Війна позбавляє людей  даху над головою, звичного життя, роботи, навчання.  Вона залишає за собою розруху. Розбиті будинки, вулиці, заводи, і навіть цілі міста, а слідом за ними і людські долі… Хтось не дочекався батька, сина , брата , хтось повернувся з війни інвалідом, у когось зруйнований будинок..

Я дуже боюсь війни . І  це страх не тільки за своє життя. Це страх за мою сім’ю, мою країну, за все людство.

24 лютого 2022 року став початком нового життя для нас усіх. Я разом з батьками проживаю в селі на Вінниччині. Того ранку, коли мама і тато прокинулися, щоб почати роботу, вини вперше побачили ракету. За їхніми словами, вона була великою і летіла настільки низько, що можна було роздивитися всі деталі. Перші емоції, які їх охопили, були нерозуміння та страх. Звісно, вони увімкнули новини.

На всіх телеканалах була одна й таж сама історія: почалася війна, Росія здійснила повномасштабне вторгнення на територію України.  

Мій шкільний ранок почався не так, як завжди. Поки тато слідкував за новинами, мама будила мене та молодшого брата до школи зі словами: « Діти, прокидайтеся, почалась війна». Хоча я не розуміла, яка війна може бути у ХХІ столітті, але точно знала, що після цих слів наше життя остаточно зміниться. Коли я вперше побачила та почула свист ракети, це було далеко не найкраще видовище в моєму житті. Її свист був жахливий, а звук літака, який завжди летів їй навздогін, був не кращий. Завжди після цих звуків всередині щось мліло, та хололо. Так минув мій перший день війни, а коли настала ніч, стало ще страшніше. Ти лежиш у теплому ліжку і думаєш: прокинешся ти завтра чи ні.

Згодом у нашому селі розмістили пост, і спочатку там патрулювали  люди з села, допоки там не поселили військових.

Я та моя сім’я завжди допомагали їм продуктами харчування та всім необхідним. Хоча військові часто відмовлялися від допомоги, мій тато завжди казав: « Ніхто не знає, де і що буде з нами завтра.  Можливо, і зі мною таке трапиться, і мені хтось допоможе». І ось це сталося...

Коли почалася масова мобілізація, ми розуміли, що наш дім - це не мине, але ми з усіх сил вірили в краще. Так як у мене було ще двоє старших братів і, звісно, тато страх ще більше зростав, бо ми усвідомлювали, що можуть мобілізувати всіх трьох. І ось, першого мобілізували брата, на той час йому було 25 років. Його відправили на двотижневе навчання, а потім – у Бахмут.

Згодом забрали і тата, йому тоді було 49 років. Його також відправили на двотижневе навчання, а після - у Донецьку область. Ця розлука була для нас нестерпною, адже ми завжди були разом. 

Я дуже пишаюся тим, що мій брат та тато - військові, які захищають нашу незалежну державу і, звісно, свою сім’ю, ризикуючи життям. З нашого села мобілізували чимало людей, і я вдячна їм за те, що вони нас захищають, адже війна -це найжахливіше, що може трапитися з людством. Ця війна жахлива, але вона показала багатьом із нас, хто є хто. 

Я пам’ятаю перший день війни, ніби це було вчора, і ось уже майже 1000 днів триває цей жах. З кожним днем все більше постраждалих: мільйони людей змушені покинути свої домівки, ставши біженцями. Проте, попри величезні труднощі, українці мужньо тримаються, багато хто добровільно пішов захищати нашу землю,  прагнучи незалежності. Попри великі втрати, українці продовжують вірити в перемогу та сподіваються на краще.  

1000 днів війни стали великою історією для кожного з нас. Український народ показав усьому світові, що навіть у найважчі часи можна зберегти надію і боротися за краще майбутнє.  

Ми -  майбутнє нашої країни, саме ми повинні зробити його мирним. Ми-діти України, її надія і майбутнє. Ми будемо будувати вільну, незалежну, демократичну, економічно розвинену державу.

Я знаю, я вірю, що Україна обов’язково переможемо  у цій війні. Вона переможе, тому що за нею правда, тому що вона захищає свої права і свободи, свій шлях до розвитку і процвітання.