Я добре пам’ятаю перший день війни. Саме того дня я взяла вихідний. Зранку приїхала моя донька з пакетами. Я здивувалася і питаю: «Доця, що трапилося?» Вона відповіла: «Нічого». Я дивилася на ті пакети й знову спитала: «Що це таке?» Вона відповіла: «Розбери і в холодильник поклади». Я не заспокоїлась: «Та скажи, що сталося?» І вона сказала: «Війна». Я живу в Нікополі на дев’ятому поверсі, і в той момент не одразу зрозуміла, що це означає. Здавалося, що це щось далеке, не зовсім реальне.

Потім почалося інше життя. Я довго жила без води і без світла. Якось пристосовувалась. Справжнє усвідомлення прийшло, коли я поїхала до доньки в село поруч із Нікополем. Там були сильні обстріли, і тоді вже стало по-справжньому страшно Найбільше я переживала за своїх онуків. Ми нікуди не виїжджали, залишалися вдома і жили, як виходило.

Зараз мені дуже важко це говорити. Я поховала свою доньку, їй було 46 років. Зі мною залишився онук, йому 14.

Звичайно, це все не проходить безслідно. Є проблеми з нервами: ми купуємо таблетки, намагаємося підтримувати один одного.

Про майбутнє я не думаю. Не можу нічого сказати наперед. Я тільки хочу дожити до того дня, коли ця війна закінчиться.