Перший день війни я запам’ятала чітко. Дізналася про все від племінниці і навіть не встигла зібратися: в чому стояла, в тому й поїхала, без нормального одягу і взуття.

Зараз я на Київщині. Ще з 2014 року доводилося постійно переїжджати: спочатку до доньки в Костянтинівку.

Було важко з ліками. Я хворіла, перенесла інфаркт, а медикаменти дістати майже неможливо, та ще й дуже дорогі. Після цього погіршився зір, зараз я напівзряча.

Родина залишилася майже без нічого. Мене підтримують сестра і племінниця. 

Без них було б значно важче. Від чужих людей часто чую, що ми тут зайві.

Я хочу повернутися додому. Розумію, що там усе зруйноване і повертатися фактично нікуди, але все одно хочу хоча б побачити свій край.