Єлизавета Бріжак, 9 клас
Золотівський ліцей №5 Гірської міської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гладка Марія Іванівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Іноді я дивлюся на «картину», яку намалювала  зовсім маленькою. На ній – золоте поле, синє-синє небо, а ще – мій рідний дім.  Вона висіла над моїм ліжком, і кожну ніч я нею милувалася. Уявляла, як бавлюся у полі посеред тієї пшениці, а вона лоскоче мої щоки, шепоче щось на вухо…і я, умиротворена цим видінням, засинала… Я тоді думала, що так буде завжди. Наївна дівчинка! Тоді я ще не знала, що чекає мене, мою родину.  Зараз, коли я дивлюся на той малюнок, мені хочеться плакати, а ще – повернутися туди, на те  пшеничне поле, під синє-синє небо, де я була щасливою.

А ще я дуже хочу в той,  намальований мною, наш дім! Коли я починаю думати про це, серце стискається, сльози починають текти по обличчю… Іноді така туга огортає, що можу просидіти  нерухомо, втупившись в одну точку. Чому? Я – преселенка, ВПО – так іще нас називають. У мене немає дому… 

Я досі пам’ятаю кожну хвилину перебування на окупованій території. Майже увесь час я провела у сирому підвалі, розуміючи, що будь-яка секунда може стати останньою для мене та моєї сім’ї.  На очі наверталися сльози, а батьки не могли мене розрадити – були ще у гіршому стані. Постріли ставали все гучнішими, а страх невблаганно стукав  у груди, дзвенів у вухах. Я боялася лягати спати – думала,  що не прокинуся і буду жити у темряві вічно. Перед сном кожної ночі безупинно благала Бога дозволити побачити завтрашній день. Він чув мене: я прокидалася вранці і дякувала Всевишнього, що прокинулась…  Усі були на межі божевілля. Вибух снаряду біля нашого дому вирішив все: наша родина  прийняла найтяжче для нас рішення – покинути  рідне містечко Золоте, що на Луганщині, наш рідний дім… Ми ще не усвідомлювали, що то був квиток в один кінець.

Пакування речей і прощання з домом виявилося найтяжчим. На наших обличчях не було емоцій, ми збиралися в нікуди. Було бажання розридатися у подушку, але сліз вже не було – вони закінчилися.  

Я мовчки пакувала свої іграшки, одяг, а мама, перебираючи речі, плакала, притуляючи до обличчя кожну річ, ніби прощаючись із життям, де ми були щасливі. 

Рано-вранці бабуся і дідусь прийшли проводжати нас… Вони не могли поїхати з нами – здоров’я не дозволяло. Ми сиділи на кухні мовчки, подумки прощаючись із кожним куточком рідної домівки. І, вже виходячи з дому, погляд упав на мою «картину», що висіла над  ліжком. Я попросила маму забрати її з собою на згадку про дім. Вона була не проти. Тепер зі мною завжди цей малюнок –  частинка нашої теплої хати,  нашого щасливого життя.

…Виїжджали  під  вибухи снарядів. Усі, хто був в автобусі, шепотіли молитви, хто яку знав. Дорогу заповнювала ціла колона машин і автобусів, всі поспішали виїхати подалі від війни.

Так ми опинились на Дніпропетровщині. Дуже важко було у перші дні  –  проблеми з житлом,  спати декілька днів доводилося у машині. Потім ми знайшли квартиру – брудну і пусту, але вибору не було. Тут було чужим усе: вулиці, будівлі, меблі, невідомі люди. Мозок відмовлявся сприймати ситуацію, в якій ми опинилися…

…Вже майже 1000 днів ми поневіряємося по чужих краях, намагаємось створити для себе затишний куточок, який би нагадував наш рідний дім. Я навіть свою «картину» повісила у себе над ліжком. Все начебто й непогано, але війна украла в мене шматок життя, який звався «дитинство», в яке, на жаль, немає вороття… Але я вірю в силу наших захисників, у міць нашого народу! Ми повернемося додому. Все обов’язково буде Україна!  Ніхто і ніколи не зможе стерти з пам’яті теплі фарби дитячих спогадів!..