На початку війни я не зовсім розуміла, що відбувається. Працювала у державному підприємстві, чекала, коли все закінчиться. Обстріли були дуже сильними. У мене двоє дітей, син був переляканий. Ми жили на восьмому поверсі, тож пішли до моєї сестри. Ми їли консервацію. У під’їзді нікого не було крім нас.

Ми топили сніг та рубали дрова. Ліків також не було. Дякувати Богу, ніхто не захворів. 

Зв’язку не було, я не знала, що з батьками. Я чекала, коли зможу до них піти. Мою машину розбомбили, тому виїхати нікуди я не могла. Коли потеплішало, виникла загроза зараження ґрунтових вод. Я злякалась, що ми можемо ще і від цього загинути. Пішки ми вийшли з міста. Я намагалась повернутись до батьків. Пізніше дізналась, що моя мама померла. Батько мені сказав, що йому було дуже важко. Він не знав, де її поховали. Росіяни вивезли тіло мами. Батько залишився у Маріуполі. Згодом він також помер. Мені сказали, що в нього був набряк мозку. 

Свого майбутнього я не бачу. Мені потрібно поставити на ноги дітей. Хочу, щоб зло було покаране.