Я - Ольга, мені 38 років. Ми були вдома в нашій рідненькій квартирі в Мелітополі і спали, коли прокинулися о 5:20 від вибухів. Це було дуже лякаюче. Ми включили новини, почали дзвонити родичам, друзям. Ми не могли повірити, що почалося повномасштабне вторгнення.

Ми, бувши ще в Мелітополі, не могли отримати свідоцтво про смерть нашої близької людини через орків, які не пропускали нас нікуди. Дуже важко було наважитися виїхати з окупації. І коли ми нарешті вирішили їхати, декілька разів по дорозі ми хотіли повернутися. По дорозі на нашу зустріч виходили багато добрих людей, які нас годували та прихищали в своїй домівці. Ми дуже вдячні їм за це.

Спочатку наша родина розірвалася. Я з сином поїхали до Польщі, а чоловік залишився в окупації. Але через деякий час він зміг виїхати до підконтрольної території України, і ми з сином повернулися, щоб знову бути разом.

Були моменти, коли нас приймали зовсім незнайомі люди. Вони нам давали все необхідне - їжу, речі, житло. Я надзвичайно вдячна цим людям за їхню допомогу.

Моя робота була в бухгалтерії, але через війну я її втратила. Я намагалась і намагаюсь знайти або роботу, або підробіток, але в маленькому місті це майже нереально.

Трагічна подія, пов'язана з війною, - це зникнення нашого улюбленця, нашого кота, який був членом нашої сім'ї. Також, це те, що в нашу квартиру заселилися орки. Я досі не можу повірити, що чужі люди володіють нашим житлом.