Я - Олена Олександрівна, мені 45 років. Перші вибухи почулися вночі, дуже близько і гучно. Це було дуже шокуюче. Розумієш, в такі моменти виникає паніка - потрібно кудись вивозити дітей, але куди і чим?

На щастя, самі важкі часи перебували в селі у родичів, тому ми мали доступ до їжі, тепла та води. Зараз живу з дітьми, але раніше ми багато часу проживали всі окремо.

Дуже зворушливо те, що люди готові допомогти всім, хто потребує. Це надихає на оптимізм і віру в людство.

У мене є робота, яка поки що є стабільною, хоча не дуже прибутковою.

Про ці події завжди нагадує пустир в місті, де я живу, замість професійного ліцею та житлового будинку, що були зруйновані ракетами. Але ми намагаємося не думати про минуле і спрямовувати свої зусилля на майбутнє.