Я із селища Ялта, що під Маріуполем. У вересні переїхала до Києва з двома дочками. Старшій доньці 12 років, молодшій – рік і дев'ять місяців.
Мій чоловік загинув четвертого березня 2022 року. Він був прикордонником, служив у Державній прикордонній службі України. У бою з агресором його вибуховою хвилею відкинуло і він загинув на місці. На жаль, його тіло досі під Маріуполем, у селищі Старий Крим. Я не можу його забрати, навіть кісточку поховати, бо його тіло під завалами.
Ми з дітьми винаймаємо квартиру у Києві. Нам багато фондів допомагає. Хотілося б, щоб Маріуполь повернувся в Україну, щоб була можливість знову жити у рідному місті. Ми сподіваємося, що все буде добре і наші ЗСУ покажуть хто є хто.
Коли розпочалася війна, не було зв'язку. Була істерика, але я розуміла, що мені потрібно рятувати дітей. Думала про те, щоб вони були живі і здорові. Найбільше я боялась, щоб нічого з ними не сталося.
Я не знала відразу, що мій чоловік загинув. Дізналась лише через три місяці, відколи це відбулося. Переживаємо це горе і досі.
У Ялті не було опалення, світла, зв'язку. Був період, коли не було їжі, ніхто нічого не завозив. Потім волонтери почали привозити продукти.
Найбільша для мене втрата – це те, що загинув мій чоловік.
Десятого вересня я виїхала з окупації. Я хотіла забрати тіло чоловіка і вивезти його в Україну, але мені це не вдалося. Тоді я збагнула, що якщо я зараз не виїду, то потім евакуюватися буде все складніше і складніше. Переїзд був дуже складний. Ми їхали через Василівку. Їхали з друзями і знайомими. З дітьми це було дуже складно через велику кількість російських блокпостів. Хто пізніше нас хотів виїхати, уже не зміг. Просто не пропускали.
У мене досі біль і пустка у душі. Ніби-то ми з дітьми у безпеці, але я досі не можу пережити і усвідомити, що я втратила свого чоловіка.
Намагаюсь читати книги, вивчати психологію, з дітьми більше часу проводжу. Зараз починаю розуміти, що важливіше здоров'я і уваги рідних нічого немає. Ціную кожен прожитий день, дякую Богові за нього.
Київ обрали, тому що тут у мене багато родичів і друзів з Ялти. У мене страх, що я залишусь одна. А тут у мене є багато знайомих, є спілкування.
Я в декретній відпустці. Молодша дитина зі мною, а старша – на дистанційному навчанні. Роботи поки немає, бо немає з ким залишати дітей.
Я сподіваюсь, що чорна смуга у моєму житті нарешті закінчилась. Буду молитись, що більше втрат у мене не буде і сподіватимусь на краще.
