Васильченко Дар'я, учениця 11 класу Волноваського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №6 Волноваської територіальної громади Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Воробйова Валентина Федорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Ось уже понад 1000 днів, як почалася війна, і з того часу моє життя кардинально змінилося. Те, що колись здавалося звичним і стабільним, тепер стало невизначеним і хаотичним.

Я — учениця 11 класу, і ці три роки війни стали найважчим випробуванням у моєму житті. Моя родина змушена була покинути рідний дім в Україні та переїхати до Польщі. Цей вимушений переїзд змінив наші плани, мрії та реальність. Тут ми намагаємося почати життя заново, але з думками завжди повертаємося до рідної землі, до рідних, які залишились там. Кожен день — це боротьба з відчуттям втрати і тривоги за тих, хто залишається на рідній землі, де досі тривають бойові дії.

1000 днів тому я була звичайною школяркою з мріями про майбутнє, про вступ до університету, про плани на життя.

Проте з початком війни все це раптово обірвалося. Було неймовірно важко усвідомити, що все, що я любила і до чого звикла — рідний будинок, школа, друзі — більше не існує у тому вигляді, який я знала. Світ навколо став іншим, і я повинна була навчитися жити в нових реаліях.

Наша родина втратила відчуття безпеки, яку ми раніше мали.

Ми втратили дім, у якому я виросла, місце, де зберігалися всі наші спогади. Втрата була не лише фізичною, а й емоційною. Здається, ми втратили частину себе, частину свого минулого. Коли ми залишали Україну, я не знала, чи зможу коли-небудь повернутися.

Переїзд до Польщі став для нас новою сторінкою, але з гірким присмаком втрати.

Та цей переїзд дав мені змогу продовжити навчання, зустріти нових друзів. Але попри це, кожен день війни — це біль і тривога за тих, хто залишився вдома. Я постійно думаю про тих, хто залишився в Україні, і хвилююся за їхню безпеку. Серце розривається від тривоги і бажання бути поруч з рідними. Я досі мрію про повернення, про мир у моїй країні, про те, щоб знову відчути запах української землі і побачити рідні краєвиди. Ці прості речі, які раніше здавалися звичайними, тепер стали недосяжними мріями, які я так хочу здійснити.

Ці 1000 днів навчили мене бути сильною, підтримувати інших, не здаватися навіть тоді, коли здається, що вже немає сил. Я зрозуміла, що важливо не втрачати віру у майбутнє, навіть коли все навколо руйнується.

Мій шлях ще триває, і я вірю, що попереду нас чекають мирні дні, до яких я так прагну. Я щиро вірю, що одного дня ми повернемося додому, до нашого рідного краю, щоб будувати майбутнє, про яке мріяли до війни. Ці 1000 днів змінили мене, зробили сильнішою, але не зламали. Я впевнена, що попереду ще багато випробувань, але я готова їх подолати. Моя надія — це мир, і я вірю, що цей день настане.