Фоміна Маргарита, Андріївський ліцей №1 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області, 9-А клас
Вчитель, що надихнув на написання есе — Кадімова Ольга Юріївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Вже тисяча днів. Ця цифра не вкладається в голову, хоча кожен день війни в Андріївці відчувається на всіх тисячах.

Живу тут усе своє життя, виросла в цьому маленькому селищі, де знаю майже кожного сусіда. Але тепер моє життя розділене на "до" і "після". Ранок 24 лютого 2022 року залишиться в моїй пам'яті назавжди. Це був незвичайний день, я мала йти до ліцею, але мама слухала новини і не могла повірити своїм вухам. Згодом і я почула перші вибухи.

Спочатку ми всі думали, що це тимчасово. «Тиждень, максимум два», — говорили сусіди та по новинам.

Але дні перетворювалися на місяць, місяці — на роки. Зараз війна вже стала частиною повсякденності. Буденність кожного змінилася, але вона є.

На певний час підвали та погреби стали нашим домом, де ми разом з рідними шукали прихисток під час обстрілів. Іноді ночі зливалися з днями, бо часто не спали через звуки пострілів та вибухів. Коли не ховалися, намагалися якось жити. Як і раніше ми підтримуємо один одного, ділимося їжею, підтримуємо тим, хто постраждав. У таких умовах люди залишаються людьми — підтримка та взаємодопомога стали умовою, щоб не втратити себе як особистість.

Тисяча днів війни змінили мене. Я вже не та дівчина, яка мріяла про подорожі та нові пригоди. Зараз моя мрія — це мир, тиша і відбудова.

Хочеться просто відчувати безпеку в рідному селищі, де небо не розрізає гуркіт літаків та дронів, а вулиці не пустують після чергового удару ракет. З кожним днем ми бачимо нові імена тих, кого втратили.

Харківщина більше не така, як раніше, багато будинків зруйновано, дороги пошкоджені. Але найбільша рана — це рана в серцях кожного з нас. Люди втратили не лише домівки, а й віру в майбутнє. Але ми тримаємося, тому що треба.

Попри все, я вірю, що прийде день, коли ми зможемо знову радіти життю, ходити в гості, подорожувати країною та навчатися у школі. Ми вже вижили тисячу днів у цих умовах — це означає, що можемо пройти й далі. Ми віримо у перемогу, і це додає нам силу.

Війна змінила мене, але не зламала. Я все ще тут, у рідному селищі, і мрію про той день, коли зможу сказати: "Ми перемогли, і цей жах вже позаду".

Після всього пережитого найбільше починаєш цінувати прості речі — світанок без вибухів та тривог, можливість обійняти рідних і знати, що вони в безпеці. Це те, заради чого варто жити і боротися. І я продовжую жити та боротися за майбутнє не зважаючи ні на що.