Шиян Вікторія, учениця 10 класу Осоївського ліцею Краснопільської селищної ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шиян Тетяна Василівна

1000 днів війни. Мій шлях

Війна, що розпочалася більше трьох років тому, змінила моє життя назавжди. Кожен день приносив нові виклики, але також і нові усвідомлення. Перші місяці були сповнені шоку та страху. 24 лютого я прокинулася від вибухів. Побачила біль і розпач в очах мами. Пам’ятаю, як раптом вулиці нашого села заповнилися ворожою військовою технікою, як завмирало моє серце, коли чула гуркіт проїжджаючих танків та свист снарядів. Але, не дивлячись ні на що, ми намагалися жити звичайним життям, підтримували один одного.

Я багато разів питала себе, чому я повинна пройти через війну? Я не розуміла, кому і для чого це потрібно. Відповіді не було. У ці моменти я усвідомила, як важливо цінувати прості радощі – спілкування з друзями, прогулянки на свіжому повітрі…

Війна – це не лише битва на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей. За 1000 днів війни я, як і багато інших людей, пройшла безліч випробувань, які змінили моє сприйняття світу та саму себе.

Коли почалася війна, я навчалася в сьомому класі. Як і мої однолітки, мріяла про майбутнє, будувала плани. Проте з перших днів я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Перші новини про військові дії шокували. Я відчула безпорадність і страх. Здавалося, що в одну мить наше життя перетворилося на існування.

З часом моє сприйняття змінилося. Разом з батьками, сусідами, знайомими почали допомагати тим, хто цього потребував.

Ми збирали теплі речі, харчі — одним словом, чим могли, тим і допомагали. Разом з класним керівником та однокласниками готували смаколики, обереги, малювали малюнки, писали листи-подяки нашим захисникам. Я зрозуміла, наскільки важливо зберігати людяність навіть у складні часи.

На даний час я навчаюся у десятому класі. Кожного дня сприймаю нові виклики життя, адже моє рідне село знаходиться дуже близько до кордону. Я знаю, як звучить вибух, коли ракета вагою 500 кілограмів падає на будівлю. Але попри всі виклики, я дякую нашим захисникам за можливість прокидатися у своєму ліжку і у своєму будинку.

Я радію, що наші воїни — найхоробріші воїни в світі — показують кожного дня свою силу, стійкість та волю. Сумую та наповнююся жалем через те, що наші захисники — односельці — не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність.

І сьогодні, оглядаючись назад на ці 1000 днів війни, я розумію, що цей шлях не був легким, і я бачу, як ця ситуація формує нове покоління, сповнене рішучості та надії. Я — українка, частинка нашої нації, і дуже цим пишаюся.

І хоч війна триває, я вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і відбудуємо нашу країну.

Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю — любов до нашої рідної землі. Я вірю в нашу Перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила і полетить вільним птахом у щасливе майбутнє.