До війни життя було чудовим. Я працювала, у мене був дім, робота. У перший день війни почула вибухи, зранку забрала до себе маму, потім поїхала на роботу: треба було привести до ладу справи. На жаль, будівля моєї роботи вигоріла дотла. Був жах, не могла повірити в те, що відбувається.  

Виїхати було неможливо, оскільки у мене немає особистого транспорту. А мама дуже похилого віку, дуже погано ходить, на той час вона лежала вдома, я ледве вивела її з під’їзду і перевезла до себе в квартиру. Можливості кудись дійти пішки у мене не було взагалі. 

26 березня нас вивезли знайомі, яких попросили про це наші родичі. Приїхали на автомобілі, вивезли, тому що іншої можливості з мамою, яка не пересувалася далі ніж на 50 метрів, у мене не було. 

Я була шокована розбитим містом. Перший раз я змогла вийти 25 березня і відійти від будинку, бо весь час були обстріли. Я змогла дійти по воду. Подивилася, яка черга стояла по гуманітарну допомогу. Це був довгий і нелегкий шлях під обстрілами. Я дуже ризикувала, знаючи, що мене вдома чекає мама і собака. 

Коли я побачила масштаби руйнувань, згорілі будівлі, мені здавалося, що це сюр якийсь, що я потрапила в якесь кіно. Це найсильніше враження, коли я побачила, що русня зробила з містом. 

Ми не спускали воду з батарей, тож я набрала воду у ванну для технічних потреб - трохи запаслась. Воду ми заощаджували. Окрім того, коли була відлига, я збирала воду з даху у відра, збирала сніг. Із продуктів у мене були певні запаси, ми готували на вогнищі. Ми не голодували. Для мене було більше страждань, коли закінчився корм у тварини і вона почала швидко худнути. А ми з мамою схудли від стресу. Тварину ми вивезли. 

Дуже сумно було, коли люди виїхали і винесли клітку з папугою просто в під’їзд. Всі його намагалися підгодувати, але він не їв просто крупу, він їв насіння. Хтось йому трохи знайшов. А скільки безпритульних тварин бігало по вулицях міста - серце кров’ю обливалося! 

Мій будинок у Маріуполі цілий, наскільки я знаю. Там не було вікон, але на той час усі маріупольці жили без вікон, як на вулиці. Нікуди було йти, мама не могла спуститись у підвал. Ми сиділи у квартирі, я зрозуміла: якщо я маму спущу в підвал, звідти вже її не витягну. 

Нас вивезли через Мелекіне. Тоді ще не було фільтрації і люди, які нас вивозили, сказали, що вивозять знайомих. А з Мелекіного на Запоріжжя ми вже виїхали з іншим перевізником. Тепер я в Івано-Франківську, виконую свою роботу, допомагаю ЗСУ. Тільки це мене й тримає на плаву і дозволяє не впасти в депресію. 

Коли бачиш щодня поранених, обгорілих, чорних від горя, наполовину безтямних від стресу людей, які бредуть повз будинок у проміжках між обстрілами, хто в чому: хто в капцях, хто в якомусь дивному одязі. Було відчуття кінця світу. 

Було дуже страшно, коли в кінці березня почало пригрівати сонце і купи сміття і трупи лежали прямо на вулицях. Тому що ховали тільки жителів будинків у нас за школою. Не всіх ховали, і це було жахливо. Я виїжджала, все це ще було. Потім, звісно, все прибрали. Людей закопували і ставили таблички, а таблички робили з кухонних дощок або зі шматка шиферу. На них писали прізвища і складали документи. Так у Маріуполі ховали людей. 

Я не маю жодного сумніву, що ми переможемо. Це - справа часу і справа ціни. Дуже шкода наших захисників, яких ми будемо оплакувати завжди.