Ми з чоловіком вже похилого віку: йому 73 роки, мені - 70. Був ранок, мені подзвонила з Барвінкового племінниця. Її діти тільки-но одружилися в Харкові. Вона сказала, що почався обстріл, і щоб ми молилися з чоловіком. Ми віруючі. Ми впали на коліна і молилися. Я подзвонила в Київ до знайомого, і він також сказав, що почалася війна. Ми молилися і молимося. Чекаємо миру. Зараз онук, якого ми виховували з чоловіком, бо його батько помер, воює в Лимані. 

У нас їжа весь час була, ми неперебірливі. Воду возили здалека. Коли тут стояли військові, ремонтували свої танки, ми їм допомагали. 

Нас тут було дев’ятеро чоловік у домі. Я допомагала тим, чиї діти виїхали. А потім почали приїжджати віруючі до нас зі Львова, дещо привозити. І ми ділилися. 

Сиділи вдома. А як ми все кинемо? Діти ж у нас стояли, ремонтувалися. Спочатку в них і води не було, ми і хліб їм пекли А потім хлопцям усе потрібне підвезли, і все нормалізувалося. Ось так ми і залишилися. Не завжди бути зимі - не завжди бути й війні. 

Дітей ми евакуювали. У нашої старшої доньки четверо дітей - вони в Німеччині. Менша донька з найменшим у Львів поїхали. Ще один її син, 19 років, залишився тут із нами, він нас трішки підтримує, а старший пішов воювати. 

З їжею нам і Фонд Ріната Ахметова допомагає, і віруючі. Ми й самі ділимося. Хліб є, самі печемо. 

Дідусь дізнався, що внук поранений – і в нього інсульт стався. От і лікуйся на три тисячі пенсії… Хлопцям усе купляємо самі та відправляємо. От закінчиться війна… Ми молимося за владу нашу, щоб вона мала мудрість.