Я живу у Снігурівці. Вісім місяців ми були в окупації. У перший день війни ми ще нічого не розуміли, навіть на роботу ходили. А через три дні вже нікуди не виходили. Через наше місто проїжджали російські війська. У нас були постійні тривоги, ми сиділи у підвалі. У березні орки нас окупували і перебували тут до листопада. Ми не могли ні виїхати, ні заїхати. Всі в'їзди-виїзди були закриті. Були постійні обстріли.

У людей забирали телефони. Молодих хлопців викрадали, роздягали, били, знущалися, у підвалах тримали. Окупанти ходили по домівках, дивилися хто живе, з ким живе, телефони постійно перевіряли. Заходили і до нас у квартиру. Ми боялись вийти на вулицю.

У нас не було ні води, ні світла, нічого. Нам раз на два тижні привозили бочку з водою. Завдяки цьому можна було якось прожити. Приємного нічого не було. 

Я забрала батька до себе з села. Там хату розбомбили, другу - теж. Ми живемо на орендованій квартирі. Тому ніяких хороших вражень не було. З дочкою я не бачилася вже півтора роки. Вона ще не приїжджала і я до неї теж не їздила. У батька інвалідність, я його не можу залишити.

Ми до такого відчаю доходили, адже з підвалу взагалі нікуди не могли вийти. Батько весь час перебував у квартирі, тому що нікуди не міг спуститися. А я була внизу. Мене трясло, я плакала так, що зупинитися не могла. Навіть не хочеться згадувати.

Поки своє майбутнє ніяк не бачу. Наше село стерли з лиця землі. Там залишилися одні руїні. Добре, що я вийшла на роботу, плюс виручає батькова пенсія. Принаймні є чим за комунальні послуги заплатити.