Пустотіна Софія

11 клас, Шепетівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №8, Хмельницької області

Вчителька, що надихнула на написання – Рабчевська Юлія Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна. 633 день війни. Знову в черговий раз лунає сигнал повітряної тривоги. Знову я з молодшим братом біжимо у коридор, де вже на нас чекає ковдра. Ми говоримо про різне про те, що ми лежимо, як на морі чи на березі річки влітку, щоб брат не хвилювався. Щохвилини запитує чи є відбій сирени і який це день війни, бо він знає, що скоро це має закінчитися. Сон…. здавалося б сон… я прокинуся і буду знову збиратися до школи на навчання, а потім на танці. Стоп, ні - це реальність. Перегорну сторінку свого життя на 633 днів тому.

24 лютого у мене закарбується назавжди в пам’яті. Софіє, доню, розпочалася війна…Ось з такими словами на ранок 24 лютого, мене розбудила мама.

Цей день я чекала, бо в мого батька День народження. Заздалегідь ми з мамою купили подарунок, замовили столик у кафе, щоб після роботи , школи та садочка ми сім’єю повечеряли. Це мав бути сюрприз.

Мама прокинулась вранці, тихенько дістала подарунок і пішла вітати. Ніби , все, як завжди. Але тут пролунав дзвінок, який перевернув все. Хтось по іншу сторону телефону сказав: «На роботу не виходимо, в Україні розпочалася війна». Ранок продовжився трохи панікою. О восьмій годині були довжелезні черги до банкомату на зняття готівки, колони авто на заправках, величезні пакунки люди виносили з магазинів, полиці швидко ставали пустими…Всі мої та моїх батьків плани полетіли шкереберть. Життя кожного українця цього моменту розділилося на «до» і «після». В той день ми не знали, що робити, куди їхати, йти. Вперше я почула звуки сирен, які моторошно сповіщають нам про загрозу в повітрі.

Війна – це страшне лихо. Колись бабуся говорила нам аби не було війни , а так все буде. Тоді я не розуміла її слів, а зараз це найбільше бажання моє, моїх батьків, однокласників, усієї країни. Кажуть , що війна в Україні розпочалась двадцять четвертого лютого, ні вона розпочалася ще у 2014 році, коли мені було сім років. Ще тоді у початковій школі нам вчителька розповідала про події на сході України. І ми не розуміли, але уважно слухали її, малювали малюнки та виготовляли обереги для наших воїнів. Зараз ж мені шістнадцять і я добре тепер розумію, що таке війна. Війна – це горе. Війна – біль. Війна – це смерть. Кожного дня я замислююсь над питанням:

як можна воювати у сучасному світі? Коли на дворі 21 століття, коли можна будь-які проблеми вирішити демократичним шляхом, ми діти спостерігаємо за величезною агресією сусідньої держави, яка не знає ніяких ні правил, ні законів, яка не має морально-етичних норм.

Щодо мого ставлення до війни, то воно вкрай негативне. Війни калічать людські долі. Сенс життя людини полягає в тому, щоб творити добро, сіяти любов і мир у світі. Натомість наші батьки, молоді хлопці, цвіт нашої нації, змушені брати в руки зброю і йти захищати свою землю від агресора. Я бачу, як страшно: проливається кров, руйнуються міста, люди вимушено стають біженцями. В перші дні відчувала, як паніка захопила мене від такої кількості новин і перечитки інформації. В наступні дні я з мамою ходила перебирати речі для біженців, плести маскувальні сітки, зрозуміла , що забуваю про паніку, а навпаки мене переповнюють почуття гідності та гордості за свої рідних. За дядька, який пішов в тероборону, за хрещеного батька, який зараз боронить наш кордон, за наших українців-волонтерів, які знаходять , допомагають усім необхідним для біженців та воїнів, за всіх тих чоловіків і молодих хлопців, які зараз захищають нашу Україну. А ще почала з’являтися ненависть, якась дика ненависть до «руского міра» і всіх тих хто підтримує його.

Я хочу жити без війни. І прокинувшись сьогодні на 633 день, пролиставши стрічки у телеграм – каналах , я із великою вірою у серці точно знаю, що перемога за нами! За нами українцями, які так щиро і віддано вміють об’єднуватися показувати усьому світу « Яка в нас прекрасна держава!». Я впевнена, що все буде добре варто лише потерпіти, підтримувати та бути поруч з рідними!

633 день війни….