Я живу в місті Оріхів Запорізької області. Коли ми дізнались, що 24 лютого почалась війна, у нас ще було спокійно, але дзвонили родичі з Миколаєва. Вже на кінець лютого почались обстріли десь далеко - кілометрів 40 від нас. Потім - все ближче, і обстріли все більші і більші.
Я зрозуміла, що потрібно ховатися, але підвалів у нас немає - там вода стояла. Мій чоловік працює в МЧС у Запоріжжі. Його постійно викликали і він їздив з хлопцями на машині. Ми забрали маму чоловіка. На той час нашій доньці було дев’ять років і півтора роки сину. Діти злякались. Я їх ховала в залі і накривала ковдрами, щоб не було холодно.
Світло вимикати стали, воду виключали. Добре, що приватний будинок - ми на вулиці готували, в колодязі воду брали.
Чоловік з роботи подзвонив і сказав, щоб ми збирались. У мене маленька дитина, тому я взяла сумочку для дітей більше, а для себе - трішки. Чоловік відвіз нас на евакуаційний поїзд в Запоріжжя, і ми поїхали до родичів у село під Тернополем.
Дуже важко добирались, тому що у вагоні було багато людей і не було чим дихати. На одній полиці сиділи багато дорослих, а діти лежали на них. Ми витримали.
Три місяці там пожили, але родичі від нас вже втомились. З дітьми важко: вони звикли до одного життя, а тут все по-іншому. Діти почали за чоловіком дуже сумувати, і ми приїхали до міста Запоріжжя. Діти відпочили, і все повернулось на свої місця. Ми живемо на квартирі, чоловік нам допомагає, ми бачимось.
Зараз тримають оборону міста Оріхів. Ми постраждали, бо до сусіда прилетіло в гараж і всі осколки впали на нашу сторону будинка, у нас вибило вікна. Добре, що будинок залишився і буде куди повернутись. Багато житла там зруйновано. Дуже порушили інфраструктуру.
В Запоріжжі багато людей з нашого містечка, але все одно важко. Там я дома і всі мене знають, все для мене рідне, а тут ми як чужі.
Я взяла речі на деякий час і продукти - на запасах ми тримались. У моєї дитини дерматит, а лікувальний крем дорогий. Молодшому сину потрібне дитяче харчування і памперси. Школа у нас дистанційно, але потрібно зошити купити.
Зараз у всіх життя змінилось, потрібно триматись один за одного. Зі мною всі родичі зв’язуються, всі переживають. Я до людей добре ставлюсь. В мене немає агресії. Ми будемо чекати миру. Хочеться все ж таки повернутись додому. Заради дітей жінка на багато чого здатна. Я до цих пір не показую їм свої переживання. Намагаюсь відсвяткувати дні народження. Як можемо, так і тримаємось.
