Волкова Ніка, ТТЕПФК, м. Тараща, 521 група

Викладач, що надихнув на написання есе – Козачук Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів. Вже майже тисячу днів сонце сходило і заходило, поступово змінюючи надію на тривогу, тривогу на втому, а втому – на відродження віри в перемогу. За цей час світ навколо змінився майже до непізнаванності. Мій світ теж змінився – у ньому більше немає місця для безтурботності та віри в стабільне майбутнє.

Той перший день, коли війна прийшла в моє життя, залишиться у пам'яті назавжди, я в цьому впевнена.

О шостій ранку мене будить батько і не каже ані слова крім нервового «Збирайся». А вже потім в кімнату підійшла й мати, разом із фразою «Війна почалась». В почуте повірити було тяжко, але сумки збиралися швидко і мовчки. Заціпеніння пройшло в момент першого почутого вибуху, здалося, що навіть підлога затремтіла. Саме тоді прийшло розуміння: щось справді почалося.

Нас було п’ятеро: я, мої батьки, бабуся і моя кішка. Було негласно вирішено їхати на дачу, в хатину, що дісталася татові від його батьків.

Знаходиться вона в Київській області, не так уж і далеко, але все одно краще, ніж у квартирі старої багатоповерхівки Оболоні. Дорога, що звичайно займала в нас 3 години, тоді зайняла 15. Було важко й страшно, особливо в моменти, коли бачиш з вікна машини ракети і чуєш від старших перелякане «Далі від вікна, закрий очі!», хотілося пити й нарешті випустити телефон зі свіжими новинами з рук. Втома в дуеті з страхом била по нервах, під час поїздки ми всі ледь не посварилися. Але найбільшим бажанням було просто доїхати до «нового» дому і залишитися живим.

Через пару годин після того, як ми нарешті опинилися вдома, до нас приїхало ще декілька родичів. Спальних місць не вистачало, чоловіки мусили спати на підлозі, жінки і діти ділили дивани, на горищі знайшовся матрац.

Ще через пару днів на голову снігом серед ясного неба впало розуміння того, як добре, що ми виїхали з Києва. Дорогою, якою я ходила до школи, їздили ворожі танки, поряд танк русні наїхав на легкову автівку. Квітники попід будинками перетворилися на грязюку з відбитками гусеничного шасі. Вмикати звук на відео з вуличними боями було просто страшно. Було боляче від усвідомлення, що це все – лише крапля в морі того горя, що зараз відбувається по всій Україні.

Спостерігати за цим доводилося не один тиждень. Тижні перетікали в місяці, ті в свою чергу в роки.

За цей час я встигла закінчити восьмий і дев’ятий клас, отримати свідоцтво з відзнакою про закінчення базової середньої освіти, подати документи та почати навчатися в коледжі, перейти на другий курс.

Хочу сказати, що війна залишає глибокий слід у житті кожної людини. Вона лишає травму, глибоку чи не дуже, але разом із тим для деяких людей дає той самий поштовх, що їм треба. Для когось – це поштовх захищати свою Батьківщину й волю, для когось – почати з чистого листа та діяти.

Можливо, хтось почав навчання та відкрив для себе нові горизонти після того, як був вимушений виїхати за кордон? Може, зміна проживання і всередині країни не погано виправдає себе в майбутньому?

У мене так і вийшло. Вимушена зміна обстановки на довготривалий строк спочатку викликала неприємні почуття, але потім опинилася дуже навіть непоганою ідеєю. Таких історій мільйони. Мільйони й шляхів, які людина може вибрати за ці 1000 днів. Але цей шлях – мій. І я зроблю все, щоб в кінці була позначка «Happy End».