Любов Миколаївну разом із сім’єю двічі засипало у погребах. Вони дивом вижили, але залишився страх, ще й сильно погіршилось здоров’я

Мені 53 роки, маю чоловіка й сина. Ми з Оріхова, де бомблять кожен день, де є пошкодження. 

У перший день, коли все почалося, ми були вдома. Ховались у підвалі, а коли нас там привалило, перебігали до сусідів, бо в них був хороший підвал. А коли привалило нас і там, ми вирішили виїхати до Запоріжжя.

Три рази мало не вбило всю нашу сім’ю. Ми бігли, і летіли ракети. Ми просто падали на землю і думали, що вже все. Тепер після цього я кожен день на ліках.

Тоді у нас вже світла не було - сиділи при свічках, а вода ще була, їжа була. Привозили гуманітарну допомогу. Хоча світла не було і все тяжко, але все це можна пережити - якби тільки не стріляли. 

Коли у нас все порушило, ми втікли до нашої міськради, і там нас евакуювали до Запоріжжя. Спочатку ми забрали наших тваринок, але прийшлося назад відвезти, бо хазяйці не подобається, що в квартирі собачки.

До війни у нас була робота а  зараз здоров’я немає: тиск то падає то підіймається. Я на ліках, в реанімації лежала.

Кожен день, як дають сирену, то стрес. Як десь щось падає – також стрес. Весь цей страх залишився.

Я мрію: хоч би і сьогодні все закінчилося. Хочеться повернутись додому, в своє місто, - хоч би і сьогодні. З ким ми спілкуємося з нашого міста, то всі мріють, щоб швидше все це закінчилося.

Що буде далі - наперед не можу нічого сказати. Зараз - прожили день, і добре. А що буде далі на майбутнє, то немає навіть планів. У нас були свої домівки, своя земельна ділянка - все було. А тепер все зруйнували і далі руйнують.