Гавриленко Ганна, 9 клас, Погарщинська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Василина Надія Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року світ для мільйонів українців назавжди змінився. Розпочалася війна. Війна – це історії людей, життя, яке змінене назавжди. Протягом тисячі днів я пройшла великий шлях.

Перші дні були тяжкими. Я відчувала страх, думала, що ж буде далі. Почувши сигнал будильника, почала збиратися до школи. Коли вже потрібно було їхати, мій тато сказав, що ми залишаємося вдома. Я добре пам’ятаю той день. Батьки думають, що робити далі...

Після телефонної розмови з бабусею, незважаючи ні на що, мій тато на власному автомобілі вирушив до міста Харкова по родину моєї тьоті. У розмовах він говорив, що черги за паливом були дуже великі, тому йому доводилося довго чекати. Його шлях пролягав через місто-герой Охтирку, яке почали бомбити відразу як він його проїхав. Повертаючись додому, довелося спостерігати паніку людей, які масово залишали місто Харків.

У зв’язку з великими заторами тривалість поїздки становила понад дванадцять годин.

Вдома всі їх чекали та хвилювалися.

Через декілька днів ми зустрічали переселенців із Харкова, тих, кого війна вигнала з рідних домівок. Люди були наповнені втомою і смутком. 

Ми допомогли знайти їм тимчасове житло, забезпечили одягом, їжею та ліками, так як в їхньому місті були порожні полиці в магазинах та відсутні ліки в аптеках.

Від початку повномасштабного вторгнення моє навчання в стінах школи закінчилося. Всі були розгублені. Ніхто не знав, що буде завтра. Деякий час я навчалася дистанційно. Але постійні тривоги заважали цьому. Пройшло декілька місяців, з’явилася можливість знову ходити до школи.

На наступний рік у моєму навчальному закладі відбулася ярмарка, на якій було зібрано кошти на потреби ЗСУ.

У даному заході всі бажаючі взяли участь та отримали масу позитивних емоцій. Навіть першокласники принесли дуже смачні солодощі, смак яких я пам’ятаю до цих пір.

Крім цього, я була учасницею благодійних концертів на підтримку ЗСУ. Виступати на сцені мені подобалося, хоча було і хвилююче! Але ж я займалася улюбленою справою і, можливо, трішечки допомогла дорослим.

Цього літа я з родиною відвідала екопарк у селі Ковалівка біля міста Полтава. Мене вразило те, що під час війни з Харківського зоопарку сюди було перевезено дуже багато тварин. Причиною цього були обстріли, які продовжуються дотепер.

Деякі тварини проходили реабілітацію та відновлення після стресу. 

Дивлячись на них, я згадала свою собаку вівчарської породи Лару, яка на початку повномасштабного вторгнення, коли вибухи було чутно в наше село, відмовлялася від їжі протягом тривалого часу. Її було дуже шкода, як і тварин. Побачивши цю картину, мені стало сумно та болісно… Але коли ми спустилися до «Бабусиного подвір’я» та побачили табуни лам, віслюків, диких кіз, які ходили по території та були вільними і мали вдосталь їжі, це мені покращило настрій. Також вони мали милих, маленьких малюків, яких можна було обійняти. Але найголовніше, що всі були живі та здорові і їм не загрожувала небезпека.

При виході з парку ми відвідали зал з приматами, де, на думку тата, одна з макак була схожа на «бункерного діда». У відповідь на це я наголосила, щоб він не ображав тваринку!!!

Відвідини парку залишаться в нашій пам’яті на все життя.

Всі ці події показали мені, наскільки важливо бути разом, навіть у найскладніші часи. Але я впевнена, що нас попереду чекає найсвітліша мить – ПЕРЕМОГА!!!