Кутнякова Єлизавета, Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 284 м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Каляєва Аліса Євгеніївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До початку війни все здавалося таким простим і зрозумілим. Ми жили звичайним життям, планували майбутнє, мріяли про канікули та зустрічі з друзями. Я ніколи не думала, що одного дня багатьом з нас доведеться залишити свій дім, залишити все, що було таким рідним і звичним позаду. Коли почалася війна, мої батьки вирішили, що найважливіше - безпека. Тому ми зібрали найнеобхідніші речі й поїхали до більш безпечного місця.

Здавалося, що ми їдемо ненадовго, що ось-ось усе закінчиться, і ми повернемося назад. Але реальність виявилася набагато суворішою, ніж я собі уявляла.

Ті перші дні були наповненими страхом і нерозумінням того, що відбувалось навколо. І хоча місце, де ми перебували, було відносно спокійним, нам все одно було чути вибухи, і під час повітряних тривог часто доводилось бігати до укриття. Усі ці події було важко сприймати і розуміти.

Найгіршим було те, що навіть у безпечному місці, такому як укриття, не було відчуття спокою.

Дорога до укриття, постійні повітряні тривоги - усе це було таким незвичним. Саме у такі моменти я перебувала у постійних роздумах. Я аналізувала все, що відбувалось навколо мене, і якраз тоді я по-справжньому почала цінувати моменти проведені зі своїми батьками та близькими. Я усвідомила, як важливо цінувати те, що маєш. 

Попри всі труднощі, навчання продовжувалося. Ми мали онлайн-уроки. Було приємно бачити знайомі обличчя однокласників на екрані мого компʼютера і сподіватися, що вони у безпеці. 

Через декілька місяців я і мої батьки повернулися додому. Я була рада повернутися до моєї рідної квартири. Спочатку здавалося, що я повернулася назад у часі, у ті спокійні миті: рідні стіни, знайомі речі, наша квартира. Проте я повернулася до реальності досить скоро, коли вперше почула повітряну тривогу. Цей момент нагадав мені, що війна все ще поруч, навіть якщо здається, що життя повертається до норми. 

З часом я звикла до цієї рутини - звуків повітряної тривоги, укриття. Але це не означало, що ставало легше.

Кожен раз, коли я спускалася до укриття, я згадувала ті мирні часи, коли я б і подумати не могла, що попереду мене чекатимуть такі події і переживання. Я згадувала моменти до війни, коли моїми головними турботами були домашні завдання чи підготовка до контрольних робіт. 

Ці дні війни змінили мене, як людину. Вони навчили мене цінувати все те, що маю.

Війна забрала багато - спокій, безтурботність, у деяких вона забрала близьких, але також вона показала нам усім наскільки сильними і незламними ми є. І я вірю, що настане день, коли ми всі будемо святкувати нашу перемогу, коли на наших вулицях більше ніколи не буде чутно сирен повітряної тривоги. Цей шлях, який неочікувано почався одного дня, був важким і болісним. Проте він також дав мені зрозуміти, що навіть у такі темні часи ми можемо знайти світло - в любові, підтримці та у вірі в краще. І це світло веде нас усіх вперед, до перемоги.