Горшкодер Олег, 9 клас, Топильнянський ліцей Шполянської міської ради об’єднаної територіальної громади Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коваленко Віра Петрівна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Мене звати Олег. Я з села Топильна, що на Черкащині. Пишаюся, що живу в серці України, адже в нашій Шполянській громаді розташований географічний центр України на артоб'єкті «Серце України». Мені 14 років, завершую здобуття базової освіти в Топильнянському ліцеї, який очолює моя бабуся Віра Петрівна Коваленко. Тут учителькою англійської мови працює моя мама Наталія Коваленко. Я з династії педагогів. Мій дідусь Коваленко Сергій Дмитрович був керівником школи 25 років поспіль. 14 років тому його естафету перейняла бабуся, яка викладає в 9 класі, де я навчаюся, українську мову і літературу.

Далі — історія про звичайного юнака. У ній немає згадки про мого батька Ігоря Горшкодера. Розлучившись із ним ще тоді, коли мені не було й двох років, мама повернулася в батьківську хату.

Відтоді моїм татом став дідусь. 23 червня 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення, після перенесених трьох інфарктів, він пішов за межу вічності. Назавжди. Ця подія змінила все. У нашій затишній оселі, у серці моєї бабусі, у душі мами, у моєму житті.

Я почав боятися. Ні — не численних повітряних тривог, які женуть нас під час уроків у шкільне укриття. І не дронів, один із яких нещодавно утворив вирву в землі неподалік сільського цвинтаря, де спочиває дідусь. Я почав боятися самотності, бо в нашому будинку більше немає чоловіків. У такі хвилини смутку я вкотре усвідомлюю, що російське вторгнення 24 лютого стало переломним моментом у боротьбі дідуся за життя. Він у мене був педагогом-патріотом, який згуртував дружній колектив учителів, який уболівав за якісне навчання учнів.

Після його смерті, коли тепла присутність зникла з нашого затишного будинку, я разом із бабусею і мамою чи не вперше в житті почав розуміти, наскільки важливою є взаємодопомога.

Раптом усі домашні справи, які раніше здавалися такими простими, лягли на наші плечі. Бабуся, яка завжди була опорою дідуся, доглядала його в останні місяці буття на цьому світі, стала ще сильнішою. Їй довелося взяти на себе відповідальність за бюджет нашої маленької сім’ї. Мама, постійно занурена в роботу, усе частіше шукала способи, як підтримати бабусю й мене. А я, колись малий Олежка, як називав мене дідусь, у 12 років по-дорослому відчув, що повинен бути опорою для них.

Ця взаємна підтримка ще більше невидимою ниточкою з’єднала нас. Ми перестали бути кожен ніби сам по собі.

Поступово вчилися бути одним цілим, міцним кулаком, який долає труднощі разом. Звідтоді кожен ранок, кожен погляд, спільні вихідні наповнилися новим сенсом. Ми навчилися цінувати миті, проведені разом, і розуміти, що лише втрьох сильні.

Смерть дідуся, яка часто вривається в моє серце болючою скорботою, змінила мої міркування про майбутнє. Я за характером вільнолюбивий, звик самостійно приймати рішення. Нині я розумію, що мій подальший шлях життєвою дорогою невіддільний від родини. Я відмінник у ліцеї, багато читаю, незважаючи на те, що навчаюся у звичайній сільській школі, про які, як правило, кажуть, що вони неперспективні. Моя бабуся ретельно готує мене й моїх однокласників до вступу в заклади вищої освіти з прицілом лише на бюджетну форму навчання, тож ми маємо міцні знання з рідної мови й літератури. Я хочу стати таким чоловіком, який зможе захистити своїх близьких, бути опорою, як був мій дідусь. Прагну прославити своїми вчинками моє рідне Топильна, яке знаходиться в серці України, гордо пронести крізь життя честь нашої родини педагогів, яких шанують не лише в селі, а й громаді.

Після смерті дідуся, коли самотність стискала не лише моє юне серце, я часто плакав і бачив, як бабуся і мама, попри весь біль, стійко трималися, як вони підтримували одна одну обіймами, жартами.

У такі хвилини я зробив висновок, що повинен для них стати такою ж опорою, як був дідусь. У них більше немає інших чоловіків. Читаючи новини в Телеграм чи історії у Фейсбуці, слухаючи розповіді моїх учителів про мужніх Героїв-земляків, я зрозумів, що хочу стати військовим. Таким же відважним, як полеглі топильняни Сергій Богданов і Руслан Хитенко, які віддали життя за Україну.

Мій дідусь був патріотом. Саме він прищепив мені любов до рідної землі. Тепер, коли ворог вже 11 років топче нашу Батьківщину, коли його ракети вже пролітали над нашою хатою, а дрон утворив вирву біля нашого цвинтаря, я кажу собі: «Олеже, ти не повинен сидіти й боятися. Ти здатний діяти рішучіше, щоб бути гідним нащадком дідуся». Йому не судилося воювати зі зброєю, але він віддано служив Україні, виховував учнів, на уроках трудового навчання, яке викладав, прищеплював їм любов до праці.

Смерть дідуся Сергія Дмитровича 23 червня 2022 року, у рік повномасштабного вторгнення, стала для мене, дійсно, переломним моментом.

Раптом у наших вікнах, де завжди панувала чоловіча присутність дідуся, стало тьмяніше. Ми перестали їсти так часто морозиво, яке він обожнював. Мені немає з ким зіграти в шахи, із ким відгадувати столиці країн чи сперечатися про лабіринти історії. Немає більше чоловічих обіймів і дружніх рукостискань. Цю страшну самотність не можу витіснити ні з моєї душі, ні з мого зболеного такою тяжкою втратою серця.

Коли дідуся не стало, ми з бабусею і мамою зрозуміли, що його вперта боротьба за життя тривала разом із боротьбою країни, землю якої почав немилосердно топтати російський чобіт.

Я усвідомив, що хоч і боюся самотності без рідної людини, проте не боюся ворога. Я бачу щодня, як моя бабуся Віра Петрівна, незважаючи на особисте горе, продовжує в таких нелегких реаліях очолювати наш ліцей, віддано навчає української мови та літератури, мріє про наше щасливе студентство в мирній Україні. Я бачу щодня неймовірну силу мами Наталії, яка стала ще більш рішучою.

Смерть дідуся не зламала нас. Вона зцементувала нашу родину, навчила нас взаємодопомоги і змінила наше сприйняття єдності. Через два роки я закінчу ліцей. Я точно знаю, що ворог, який продовжує підступно нищити українську землю, ніколи не зможе зламати наш дух.

Він не поневолить нашу свободу, не знищить нашу культуру, не зітре безслідно нашу ідентичність. Навіть якщо він завдає болю і страждань, то лише розпалює в мені, у моїх рідних, ровесників, топильнян, у всіх свідомих українцях ще більшу жагу до боротьби. А я, звичайний 14-річний юнак Олег Горшкодер, знаю своє майбутнє. Я буду захисником. Я готовий до цього. Заради пам’яті про дідуся, який часто казав мені: «Ти ж у мене козак…»