Я мешкала в Херсоні. Згадую перший день війни, і відразу сльози навертаються. Була паніка, не знали що робити, куди бігти і чи бігти взагалі. Наш старенький дідусь кричав: "Я нікуди не поїду!" Він був інсультником, з онкологією. Через три місяці ми виїхали разом із ним. 

Страшно було за батьків. Моя мама живе у Миколаєві. У них було влучання в сусідній будинок. Я дуже хвилювалась. 

Коли у Херсоні відключили зв'язок, неможливо було зв'язатися з рідними. Вони не знали, що зі мною, а я - що з ними. Страшно було, коли були вибухи у перші дні, влучання по Чорнобаївці. 

В Херсоні спочатку були проблеми з продуктами. У перші дні всі крамниці зачинились. Було страшно, що не буде що їсти. Нам допомогли батьки чоловіка - вони виїхали, і ми у них забрали продукти. 

Найважчою була наша евакуація. Ми намагалися виїхати з Херсона тричі. Перший раз нас розвернули. Вдруге ми минули 58 блокпостів - їхали через Давидів Брід. Заїхала російська армія і нам сказали, щоб за 15 хвилин нас там не було. 

На третій раз нам пощастило. Ми лаялись з орками - вимагали, щоб нас випустили. У нас дідусь був хворий, а ліків практично не було. У нього були дуже сильні болі - без медикаментів було неможливо існувати. У лікарні його брати не хотіли, там були одні військові, та й вік у нього був зовсім солідний. На передостанньому блокпосту ми простояли сім годин. Молились Богу, хрестились. І коли нас нарешті випустили, це були такі емоції!

Ми виїхали до Кривого Рогу, потім в Нову Одесу - залишили татові тварин. Врешті знайшли квартиру у Бердичеві. Добирались ми до Бердичева чотири дні. 

У мене не було роботи. Дідусь був хворий, і я про нього піклувалась. На жаль, його не стало. Світла йому пам'ять.

Колись були плани, а тепер ми живемо одним днем. 

Психологічний стан був дуже важким спочатку. Я себе умовила, що плакати буду потім, коли ми переможемо. А зараз я сама не плачу і своїм батькам не дозволяю. 

Війна закінчиться, коли путін помре. Я щодня бажаю йому смерті. Це не людина, це погань.