Оксана Шевчук, 10 клас, комунальний заклад професійної освіти "Нововолинський центр професійної освіти" Волинської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Савицька Олена Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

То був лютневий ранок 2022 року. Прокидаюсь, як зазвичай, щоб зібратись до школи, у хаті тиша, не чути тієї метушні, як всі збираються, хто на роботу, хто до школи. Не розумію, чому тато сьогодні вранці не збудив, можливо він забув. Я йду до мами, щоб запитати, чому ми не йдемо до школи. Мама відповіла, що розпочалась війна.

І ось уже через невеликий проміжок часу в Інтернеті з’являються новини про перші втрати, зруйновані будівлі та міста, масово відкривають збори на допомогу. Всі знайомі, родичі, друзі постійно телефонують один до одного, а в думках лише одне: що ж тепер робити? Хтось виїжджає в інші країни, хтось переселяється в більш спокійні та безпечні міста, навколо тривога та паніка.

Організації, блогери, центри допомоги та церкви починають збирати допомогу. Збирали всі необхідні речі, їжу, кошти, хто чим міг, тим допомагав.

Я разом із батьками щиро прагнула бути корисною — ми не раз передавали кошти, купували продукти для військових, знаючи, що кожна банка, кожен пакет — це частинка нашої вдячності тим, хто тримає небо над нами.

Як прихильник християнської віри, я з гордістю можу сказати, що наша церква не стояла осторонь: ми відкрили збір коштів, надавали гуманітарну допомогу — одяг, їжу, засоби гігієни. Ми робили все можливе, щоб підтримати тих, хто цього потребував. Наше місто відкрило свої двері для тих, хто тікав від війни: у різних закладах почали діяти пункти допомоги для біженців — зокрема, в моїй школі, в Будинку спорту та в інших установах, де кожен міг знайти підтримку й прихисток.

Зруйновані міста, стерті з лиця землі будівлі, розбиті серця - усе це болить. Але найстрашніше - це не бетон і не цегла. Найстрашніше - це люди, яких уже немає.

У кожному домі — чиясь втрата: син, донька, мама, тато… І що болить найглибше — з кожним днем це безжальне число зростає. Їх більше не обійняти. Не почути голосу. Вони вже тільки в наших серцях. Особисто мені, не доводилось втрачати когось з рідних чи знайомих на війні, за що я дуже вдячна Богу і нашим захисникам. І як би там не було, давайте не втрачати віри і надії в перемогу, я думаю кожному б хотілось повернутись в той час, коли все було спокійно, не літали ракети, не лунала тривога по містах, і коли наші мрії могли збуватись...

Коли почалась війна, мені було 12 років, а вже в липні мені буде 16. І за цей час я багато переосмислила, зробила певні висновки, і от що я можу сказати: ми всі ніби навчилися жити по-іншому, але водночас так хочеться знову бути просто дітьми.

Знаєте, ми так часто не цінували те, що мали, у нас можна сказати було все, ми ні на що не жалілись, і забували дякувати за все, що маємо.

Тому давайте будемо цінувати кожен прожитий день, кожну людину, і будемо вдячні за все, що є. Також не потрібно забувати про допомогу, особисто я буду і надалі продовжувати допомагати нашій країні, молитись і вірити у те, що перемога близько. Хочу, щоб збулась наша мрія, мрія кожного українця — щоб закінчилась війна, щоб всі повернулись живими з війни додому, і щоб небо було завжди мирним! І так хочеться, щоб це все залишилось тільки в спогадах, а не стало частиною нашого життя.

Ніхто не знає, яким буде завтрашній день, але я б хотіла зустрічати і проводжати день під мирним небом. І я вірю, і знаю, що колись цей день настане, адже ми всі його так чекаємо!