Уляна Крузер, 9-б клас, Нетішинський академічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Швець Михайло Борисович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До дня, що змінив життя усіх, ми багато мріяли, планували майбутнє. Усе змінилося в один момент, а світ кожного розділився на «до» та «після». Усі почали жити сьогоденням й намагатися радіти кожному моменту. Війна змінила світогляд людей… Вона змінила наше дитинство!!!

Незадовго до повномасштабного вторгнення, як і багато дітей, я мріяла про поїздку на море, про весну, що вже мала от-то настати, про свої перші змагання, про літні канікули й прогулянки з друзями.

Я хотіла, щоб усі близькі люди були поруч, аби мати можливість поїхати до рідних у будь-який куточок нашої країни, тому ніколи не задумувалася, що настане день, коли прокинуся і почую від мами: «Доню, розпочалася війна!..»

Той день я запам’ятала на все життя. За добу мені навіть не спадало на думку те, що може щось трапитися. Хоча про це багато говорили, але ніхто не вірив. Усе було як зазвичай: ми навчалися в другу зміну в школі, кожен займався своїми справами, спілкувався з друзями, готувався до нових уроків. Того вечора я лягала досить пізно; прокинувшись вранці, перше, що почула, – слова мами про те, що розпочалася війна. Я не могла в це повірити! Умить стало страшно й незрозуміло, що відбувається, як буде далі?

На вулиці стало людно… Паніка… Усі кудись бігли… Найстрашнішим того дня була перша повітряна тривога.

Ніхто не знав, що робити! Мешканці усього міста, перебуваючи в паніці, – вибігли на вулиці, шукаючи порятунку в протирадіаційних укриттях…

Незважаючи на те, що в нашому місті не було вибухів, лише чутно поблизу, ми прокидалися щоночі та йшли в укриття.

Надзвичайної тривожності додавало й те, що наше місто є супутником атомної електростанції! У такі моменти завжди згадуєш найстрашніше: Чорнобиль, Хіросіму й Нагасакі, Фукусіму…

Перші тижні я ходила з мамою на роботу. Було страшно залишатися вдома самій, особливо після кадрів із Харкова, Києва, Одеси, Херсону та інших міст. До мами на роботу приходило багато людей, які розповідали численні історії, зокрема про те, як виїжджали з різних областей України. Від багатьох розповідей тіло огортало холодом.

Спочатку в нашому укритті було досить людно. Через два тижні з’явилася одна сім’я, яка приїхала з Луганської області.

Війна забрала в них усе: дім, близьких, затишок сімейного вогнища. Вони були дуже сумними, особливо маленька дівчинка, яка втратила свого улюбленого котика.

У сховищі була одна пані, яка трішки розрадила її й змогла підняти настрій, зв’язавши іграшку, схожу на домашнього улюбленця дівчинки. Згодом ця жінка, окрім виготовлення іграшок, почала в’язати кофти та шкарпетки військовим, які були на передовій.

Кожного дня в наше місто приїжджало багато людей, які втратили все: рідних та знайомих, будинки, речі. Я чула багато таких історій звідусіль, адже міста Західної України стали острівцями порятунку для безлічі людей.

Подібні історії були й серед моїх рідних та знайомих.

Незадовго до війни двоюрідний брат мами переїхав жити до Ірпеня, де й застав повномасштабне вторгнення. В перші дні він не мав змоги виїхати, але пізніше йому допомогли сусіди, від яких дядько навіть не очікував підтримки.

Схожих історій, коли ти сам боїшся, але готовий допомогти тому, хто поряд і цього потребує, — було багато. Саме в цей час усі заговорили про єдність українців, про їхнє співчуття, про їх силу. І це правда, адже якщо ми не байдужі одне до одного — ми зможемо перемогти й відбудувати Україну.

Мої рідні, які живуть на Заході України, з перших днів допомагали переселенцям, які втікали від обстрілів. Вони приймали їх у себе, ділилися одягом, їжею та втішливим словом, знаходили нові помешкання для проживання. Мабуть, кожен із нас допомагав усім: плетенням маскувальних сіток, збиранням речей для гуманітарної допомоги, донатами, добрим заспокійливим словом чи теплими обіймами.

На перший погляд, це такі прості речі, але саме ці події показують, що українці – сильні й здатні на взаємодопомогу, навіть перебуваючи у небезпеці, вони можуть об’єднуватися й бути поруч. Кожен — частинка нації, яка щоденно бореться за свою незалежність!

Війна вплинула на моє бачення майбутнього, вона змінила моє дитинство й наше життя. Проте,

незважаючи ні на що, я хочу жити, розвиватися й приносити спортивні перемоги своїй державі!

Країні, що є вільною, на вулицях якої чутно українську мову та пісні. Я бачу Україну такою, де щасливі сім’ї, де не боїшся бути собою, де кожен готовий прийти на допомогу. На мою думку, лише об’єднавшись, ми зможемо відновити сильну й незалежну Україну, тому що світло завжди перемагає темряву, правда — брехню, а сила допомоги стає фундаментом нового життя.