Мазур Софія, учениця 10 класу Ліцею "Ерудит"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Саламаха Анастасія Сергіївна

Війна. Моя історія

Мій ранок двадцять четвертого лютого почався з маминих слів: «Сьогодні у вас дистанційне навчання». Я зраділа. Коли я піднялася з ліжка, то почула татів голос з кухні. Тато сказав: «Пишуть, що росія розпочала вторгнення». Відразу я не повірила. Сприйнявши це за фейк, я пішла приймати душ, проте вже не зі спокійним серцем.

Коли я вийшла з ванної кімнати, тато знову сказав, що пишуть про початок повномасштабної війни. Ми усі були налякані і поспішили увімкнути випуск новин.

Коли це пишу, то у мене тремтять і холонуть руки, бо чітко пригадую двох наляканих та розгублених ведучих, які розповідали про киян, що намагаються покинути столицю. Тато відразу схопився і побіг знімати готівку.

Так, це був удар для мене. Проте, знаєте перевагу усій цій нервозності? Я була до цього готова. І коли почула про те, чого так боялася, то серце моє охололо, але розум усе добре розумів.

Весь день двадцять четвертого лютого я провела поруч з сестрою та мамою. Ми сиділи на дивані, притулившись і дивилися новини. Писали родичам, дзвонили братові в Одесу.

Не пам’ятаю скільки разів я плакала, пам’ятаю, подумала про те, що як помру поруч зі сім’єю, то буде не так страшно.

Наступного дня мама наполягла на тому, щоб ми пішли до бабусі розвіятися. Вона казала, що на свіжому повітрі краще почувається, але я мала зовсім не такі відчуття. Вулиця була для мене небезпечною, а дім – фортецею. Коли всі були в хаті, я вийшла на вулицю і стала, піднявши очі на небо. День був лише другий, і я спитала себе: «Коли це закінчиться?». Тоді я відчула себе героєм апокаліпсису.

Того вечора ми вперше спустилися в підвал. Погомоніли з сусідами, а потім повернулися назад.

Цілий тиждень, може більше, я засинала і прокидалася у повній готовності бігти до укриття. У пам’яті ніч, коли ми залишилися у підвалі. Мене з сестрами та молодшим братом закутали в теплі ковдри і притулившись до стіни спинами та головами одне до одного ми спали.

Одного дня дорослі вирішили, що немає великої необхідності бігати до підвалу. Тиждень був, мабуть, другий. І відтоді ми перестали спускатися.

Через два місяці після початку повномасштабного вторгнення до нас приїхав брат з Одеси, бо там ситуація ставала критичнішою і лякала усю нашу сім’ю. Страшно було чути звуки ракет та літаків, що пролітали над будинком. Відчуття від цих звуків було жахливе. Тяжко усвідомлювати, що коли я лише чула це, інші страждали від цього.

Восьмого травня я подумала, що це мій останній день і ходила по квартирі сама не своя. Я боялася того, що використають ядерну зброю, і всьому настане кінець. Дев’ятого травня я та моя родина прокинулися.

Я пам’ятаю всі ці сльози, всі переживання. Почуття провини за те, що в мене все добре в порівняні з іншими. Пам’ятаю, як дивилася новини, плачучи, і піднімалася співати гімн, коли вмикали нетривалу рекламу.

Війна досі триває. Та я закінчу на перших місяцях.

Війна навчила мене двом речам. Перша: я маю чудових рідних, яких я сильно люблю, і кожна хвилинка з ними – радість. Вірте чи ні, а початок війни запам’ятався мені проведеним часом з рідними! Ми були разом. І я вдячна, що маю свою родину. Друга: я люблю свою країну безмежно.

Мені не соромно зізнатися, що до війни не надто розуміла любові до Батьківщини. Пробачте. Але я була малою та дурною. Коли настала війна, то одного дня, мене наче осяяло, і я все збагнула. Так просто й швидко.

Війна – це жах та руйнації. Проте це також подія, що змушує нас думати інакше і дивитися на речі під іншим кутом. Та цінувати те, на що ми раніше не звертали особливої уваги. Війна – це наче величезне перезавантаження. Тому я певна, що після перемоги все буде інакше. І на краще.