Ірина з чоловіком і дитиною два місяці провела в окупації. Спочатку вона хвилювалася за дитину, бо у разі хвороби її нічим було б лікувати. Потім переживала за чоловіка. На блокпостах окупанти дуже ретельно перевіряли його

До війни ми з чоловіком жили в місті Снігурівка Миколаївської області. Чоловік – приватний підприємець. Я не працюю. У мене виявили онкологію. Я два роки лікувалася. Потім у Національному інституті раку виключили онкологічне захворювання й поставили мені інший діагноз: остеомієліт кісток. Якраз перед початком війни ми збиралися їхати в Київ, щоб зробити знімок і дізнатися, що з моїми кістками. 

Про початок війни дізналися від кума. Він живе в місті Генічеськ Херсонської області, яке російські війська окупували вранці 24 лютого. Після кума зателефонував старший син з Херсона, який за пів року до цього підписав контракт зі Збройними силами України.

Найскладніше було, коли в наше місто ввійшли російські війська. Потім почалися обстріли. По вулиці їздили машини із «зетками». 

Магазини й аптеки одразу обікрали. Працював лише один магазин. Він відкривався о десятій годині, а черга до нього стояла з п’ятої. У нас був деякий запас продуктів, а ще закрутки. Ми більше переймалися за відсутність ліків. З нами була дитина. Боялися, що вона може захворіти. Лікарня працювала, але медикаментів там майже не залишилося. 

Ми два місяці прожили в окупації. Потім виїхали під  Кривий Ріг, де і знаходимося до сих пір. У Снігурівці все ще небезпечно. І в нашому будинку живе чоловікова сестра. Перед Новим роком вона виїхала з Херсона. 

Страшно було виїжджати. Я боялася, що можуть забрати чоловіка. Російські військові роздягали його й ретельно оглядали. Мене й дитину не чіпали. Заглядали в причіп. Навіть у кота була істерика: він бігав по автомобілю. 

Дві двоюрідні сестри мого чоловіка живуть під москвою. Чоловік перестав з ними спілкуватися, бо вони не вірять у те, що в нас відбувається. Зате ми згуртувалися з сусідами, ділилися одне з одним, чим могли. Ходили під обстрілами одне до одного, щоб дізнатися, чи всі живі-здорові.

Я вважаю, що війна закінчиться навесні. Хочеться вже повернутися додому і зустрітися з усіма рідними. Син зараз на Луганському напрямку. Ми вже ніби в безпеці, а за нього переживаємо.