Мені 40 років. У мене є двоє дітей, мама і брат. Ми жили в Мелітополі. 

Окупанти одразу закрили банки. Було важко дістати готівку. Потім ввели рублі. Я боялася, що примусять віддати дітей у російську школу, тому в серпні виїхала разом з ними, братом і мамою. Не знаю, що сталося з нашим житлом після від’їзду. 

Морально важко було знаходитися в окупації. По вулицях ходили російські військові з автоматами. Були випадки викрадення людей. Я боялася випускати дітей – вони весь час сиділи вдома. 

Ми п’ять днів чекали у Василівці своєї черги. На щастя, нас не перевіряли ретельно. Можливо, через те, що з нами були діти й літня мама. Ми приїхали в Запоріжжя. Тут живуть наші родичі. Ми оформилися як внутрішньо переміщені особи. Діти навчаються дистанційно. Я шукаю роботу. 

Хочеться, щоб росіяни залишили нас у спокої й більше ніколи не чіпали. Я мрію повернутися додому, працювати й насолоджуватися життям у вільній Україні.