Маріупольці не очікували, що опиняться в пастці. Перебуваючи в підвалі під обстрілами без можливості поповнити запаси води і їжі, без будь-якої інформації і зв’язку, боялись вмерти прямо там голодною смертю

Війну я зустріла 24 лютого в Маріуполі. Одразу не виїхала. По-перше, я працювала, і ніхто не відміняв роботу. По-друге, моя старенька мама знаходилася на території, з якої я не знала як її вивезти. Тому всі події, які відбулися в Маріуполі, я відчула. 

Зателефонували родичі зранку. Коли ми зрозуміли, що війна нас не обійде, я не думала що не буде світла, газу, можливості спілкуватися, і що нас оточать з усіх сторін. Ми очікували, що це буде зі сходу, і буде можливість поїхати в будь-який час.

Ми не їли і не пили, як зазвичай, - все економили. Ми були не самі в підвалі приватного будинку. Дуже дякую тим людям, які нас приютили. 

Всі харчі і воду, яка в нас була, ми зібрали разом і готували так, щоб вистачило на якомога довше, бо не розуміли, скільки часу це буде відбуватися. Найгірші думки були в мене про те, що прийдеться вмирати від голоду або від жаги.

Двічі ми намагалися виїхати. 5 березня нас обстріляли: в декількох метрах від нас впали «Гради», і ми повернули назад, до Драмтеатру. Тоді там було дуже багато людей, говорили про евакуацію. 

Там було багато машин, автобуси. Люди чекали якоїсь команди - ніхто не знав, що робити. Потім сказали, що ніяких коридорів немає. Ми повернулися додому і чекали. 

Коли перші люди пробралися до нас із України, ми зрозуміли, що можна проїжджати, і одразу виїхали. До нас пробралась людина з Білосарайської коси і сказала, що може нас туди вивезти, поїхати разом з нами. Ми думали, що колона буде невеличка, нас було близько 8-9 машин, але спрацювало сарафанне радіо, яке було на той час. Коли ми зібралися,  колона була дуже велика - десь дві тисячі машин. Ми виїжджали через місто, порт, судноремонтний завод, повернули на косу, поїхали на Бердянськ і на Василівку, далі вже поїхали на Запоріжжя.

В дорозі перевірки були: перевіряли тільки багажник і документи.  Перша зупинка була в Бердянську, який тоді уже був окупований, але ніхто нас не перевіряв. Фільтрації ще ніякої не було. Коли ми вже доїжджали в нашу сторону і бачили наших поліцейських і військових, росіяни нас обстріляли. 

Ми залишилися у Дніпрі, потім ми зупинилися ще у Вінниці, це був центр-прихисток. Нас нагодували, на підлозі лежали матраци, де можна було переночувати. Після цього ми поїхали у Львів і тут залишаємось.

У нас в машині були літні люди. Я розуміла, що ми можемо спати десь на матрацах, на підлозі, а вони - ні. 

У Вінниці були наші колеги, які давно приїхали. Ми їм зателефонували, і вони без проблем все одразу привезли. Військові і поліцейські, які нас зустріли, якомога швидше хотіли нас відправити далі, але вони не могли колону з трьох тисяч швидко пропустити. Нас пускали дозовано, по сто машин. 

Мені телефонували люди з Грузії, яких я бачила два рази, і казали: «Приїжджайте до нас». Моя учениця, яку я навчала тільки один семестр, телефонувала з Греції і запрошувала до себе. Ділилися ми всім, чим можна, один з одним. Взаємодопомога у нас була. Я вдячна кожному, хто був зі мною тоді, зараз і протягом цього шляху. 

Все дуже змінилося за цей час. Я не можу сказати, що я така, як раніше була. Для мене велика проблема - спілкування, тому що я працюю онлайн. Наразі найближча допомога для мене – це моя родина і мої діти. Дякую, що вони є, допомагають мені. Це моя робота, якій я також дуже дякую. Багато людей, в яких скрутніша ситуація, тому жалітися на щось немає ані причини, ані потреби. Якщо я буду йти по вулиці, буде світити сонце і не буде війни, навіть коли там все розбите, я буду сама щаслива людина.