Поки Леся з чоловіком ховались у підвалі від обстрілу, окупанти встигли похазяйнувати в їхньому будинку

О п’ятій ранку подзвонив син і сказав, що почалася війна. Ми не могли повірити в це. У нас з чоловіком це в голові не вкладалося. На другий день я пішла на свою зміну в лікарню. В той же час в село почали заїжджати колони танків. Ми тихенько з колегою сиділи і виглядали у вікно з-під шторки, рахували скільки їх зайшло: близько 300 БТР і дуже багато солдат. 

БТР і велика машина заїхали до лікарні, об'їхали її кругом. Ми сиділи тихенько, все позакривали. По-моєму, росіяни вистрілили з танка. Це було дуже страшно. Ми побігли в укриття. Як зайшли туди о десятій ранку, так і до наступного ранку не виходили звідтіля. Окупанти їздили по всьому селу - чути було цей гул страшний. Рано треба було йти додому. Ми вийшли подивилися. Кругом було дуже тихо, ще працював зв'язок. Нам сказали, що рашисти стоять десь за селом і на інших вулицях, не біля лікарні. 

Я бігла два кілометри додому. До мене прибіг мій чоловік - він також з нами був у підвалі. Коли ми прийшли додому, у нас було все відкрите. Окупанти і в підвал лазили. Добре, що не побили вікна, нічого. Там було купа недопалків. Загнали вони «Гради» – це нам потім сказали. На другий день зранку «Град» заїхав з однієї сторони нашого будинку і з другого, бо поряд ніхто не жив, і перед нами ніхто не жив. Чоловік пішов на свій страх і ризик і каже: «Хлопці, що ви тут робите?» Там були молоді хлопці. 

Я вискочила до них, кажу: «Ми прекрасно живемо, дуже гарно, їдьте додому. Ви молоді, нащо вам це треба?» А вони стоять і кажуть: «У вас же все - геи». 

Чоловік каже: «Вибачте, у вас там також геїв вистачає. Яка вам різниця, чи геї у нас, чи не геї?» Тоді вони швидко зібралися і виїхали від нас. Добре, хоч не розстріляли, ми за це раді. А тоді почалися тяжкі дні. Ми звідтіля два роки не виїжджали - чекали, що наші поряд, скоро прийдуть. А як почули, що провалився контрнаступ…  

Паспорти російські ми не отримували, практично два роки не виходили з дому. Ми перестали сміятися, радіти життю. Виявляється, нам багато не треба: якби хліб був. Ми в будинку живемо в селі, тож все є. Виявляється, що не треба ні одежі, ні їжі, ні грошей - нічого не треба там. Багато наших знайомих перші повиїжджали, бо кум був в АТО, а чоловік по здоров'ю не йшов служити, бо у нього були проблеми з серцем, його не брали в армію. 

Ми сиділи і дуже боялися, щоб нас не здали, бо у нас син поліцейський. А син виїхав у перші дні за наказом. Потім ми вирішили для себе, що нам поки нічого не світить, ще й батьки старі… Ми ще дуже переживали, щоб нас на яму не забрали.  Росіяни мені пропонували йти на співпрацю, але я не змогла. Чоловік на шахті працював, ми були задоволені. 

Окупанти мені казали, що заберуть на яму, якщо я не буду на них працювати. Чоловік похудав на 15 кг, а в мене почався тремор – руки ноги трусяться. 

Нам говорили, що ми ще там довго витримали. А нам довелось, бо у чоловіка батьки лежачі, і моїм батькам - по 75 років. Потім батьки нам сказали: «Ви  виїжджайте, а ми плювати на них хотіли. Що нам тут залишилось?» Кинули ми хату, все нажите, взяли дві сумки. Продали все, що могли, щоб на дорогу було, всі гроші збережені взяли з собою, щоб заплатити за дорогу і на перший час було. 

Поїхали через Росію. Нам попався хороший перевізник: він нам розказав, що робити. Через Колотилівку ми потрапили в Україну з двома сумками і підірваним здоров’ям. Я одразу пішла шукати роботу, бо я не надіюсь ні на виплати, ні на що. Медицина потребує моїх рук, а чоловік пішов служити, записався в Національну гвардію. Сказав: «Як я буду своїм дітям в очі дивитися?» 

Ми дуже хочемо додому, до батьків, дуже хочемо у свій дім. Ми дякуємо Богу, що живі, що живі батьки. Надіємося, що ми повернемось туди і дякуємо дуже за допомогу всім благодійним фондам, зокрема Фонду Ріната Ахметова, які нас підтримують.

Мені б хотілося, щоб війна закінчилась прямо сьогодні. Ми тут відчули, як можна вільно дихати, сміятися, спілкуватися.  Ми відразу все оцінили. Тут таке місце свободи, що я вам не можу передати.

Більш за все хочу миру і додому. З дітьми, онуком, з батьками бути разом. 

Нам тільки потрібно, щоб сім'ї були разом і мир був. Гроші - то дурниця. Ми були в шоці: як в XXI столітті немає шматка хліба? На початку взагалі не було. Ми весь час з повагою до хліба ставилися, а зараз - так взагалі. За хлібом були такі черги, люди були голодні на хліб. Росіяни нам ще газ перебили, то готували на вулиці їсти. І до цього ми звикли - то не саме страшне. Ми віримо в Україну,  в найкраще, і віримо в перемогу.