Долгополова Яна, 10 клас, Івано-Франківський ліцей безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання МВС України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маціборська Людмила Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Найжахливіший день у моєму житті розпочався 24 лютого 2022 року. Згадую про це – і в моїй голові одразу визріває жахлива картина, неначе привид з минулого. В той день я прокинулась від гучних вибухів і зрозуміла, що залишилась сама з молодшим братом. Моя мама – поліцейська, вона була на чергуванні, а тата забрали за чотири дні до початку повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ. За кілька днів до цього батьки попередили мене, що може розпочатися війна, але я тоді була занадто малою, щоб зрозуміти весь той жах, до якого мене готували. Аж поки не настав той зловісний день…Зателефонувала мама і сказала якнайшвидше взяти документи, гроші, теплі речі  і збиратися до бабусі з дідусем.

Я пам’ятаю її слова, які в’їлись у мою підсвідомість: «Якщо з нами щось станеться, пам’ятай, що на тобі  найбільша відповідальність – твій молодший брат».

Як страшно було усвідомлювати те, що ти несеш відповідальність не лише за своє життя, але й за життя ще однієї маленької людини... Нас забрав до себе  дідусь. Мама теж пізніше приїхала. Я дуже зраділа, що вона нарешті поруч.  Ми деякий час жили  разом, але все одно не почувались у безпеці. Постійно бігли в підвал, коли лунав сигнал повітряної тривоги. Все було, наче в тумані. Пригадую, як ми з мамою пішли в магазин, щоб купити продукти. Черга була аж на вулиці. Люди штовхались, в паніці розмітали всі продукти, а порожні полиці навіювали ще більше жаху.

Я ніколи не могла б уявити, що в один день практично нічого  не зможу купити в магазині.

Дні минали напружено і тривожно. Через  пів року тата відпустили на кілька днів у відпустку. Це був найщасливіший день за останній час. Нарешті ми разом, але дуже шкода що ненадовго…Цих кілька днів промайнуло, наче одна мить. Ми багато розмовляли, обіймались, разом проводили час. Але татові потрібно було  повертатися на службу.  Але так не хочеться його відпускати… За час його відпустки я так звикла, що ми всі разом, як було раніше…а тепер чекаю нашої наступної зустрічі ще більше…

Моє місто Білопілля Сумської області розташоване за 7 кілометрів від кордону з росією. З кожним днем обстріли ставали потужнішими.

Від постійних стресів у мене почались панічні атаки. Ракети почали прилітати навіть по цивільних об’єктах. Я бачила загиблих, а найстрашніше те, що серед них були діти…

23 березня 2023 року… Ще один чорний день у моєму житті. Все починалось буденно. Брат попросив, щоб я навчила його кататись на роликах. Ми пішли на вулицю, він грався з друзями, ми весело провели час.  Повернулись додому пізно, повечеряли, лягли спати. Аж раптом о 23:55 я почула потужні вибухи. Це були «Гради». Мені зателефонувала мама і сказала, щоб ми з братом ховались в коридорі між двома стінами. А через кілька хвилин о 00:03 годині я почула ще страшніший вибух.

У мене підкошувались ноги, тремтіли руки, але я вкривала сонного братика усіма ковдрами, які були вдома і старалась триматись.

Мені зателефонували рідні і повідомили, що бомба поцілила в райвідділення, де працює мама. Я почала набирати  її номер, але вона не брала слухавки. Мій світ рухнув… Я більше нічого не хотіла, лиш би мама була жива. Страх паралізував моє тіло, мені не вдавалося оволодіти собою… Знову сильна панічна атака… Нарешті дочекалась дзвінка від мами. Вона розповіла, що райвідділення зруйноване вщент, а її та ще кількох людей витягували з-під завалів.

У мами були зламані три ребра, але вона жива. Це найбільше щастя…

За час війни я навчилась ще більше любити і цінувати близьких, радіти найменшим дрібницям. Ніхто не знає, що буде завтра. Нехай воно просто буде. Вірю в те, що скоро цей жах закінчиться, і ми всі станемо ще сильнішими, згуртованішими і непереможними. Слава Україні!