Єресковський Ілля, 11 клас, Білокуракинський ліцей Білокуракинської селищної ради Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Діщук Вікторія Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усі  ми мали плани, мрії, надії, що зруйнувалися тисячу днів тому. Підрізані крила та незріла психіка давалися взнаки. Повна фрустрація і нерозуміння ситуації. Була надія, що мозок має увімкнути свій захисний механізм. «Не можеш змінити ситуацію — зміни своє ставлення до неї». Саме так, або приблизно так звучить всім відома фраза, якою часто послуговуються сучасні психологи, аби підправити, підчистити, підмалювати життєвий шлях окремо взятої людини. Раніше, днів так  із тисячу тому, коли я ще не був досить дорослим, сприймав би це як афоризм якогось філософа стоїцизму. Дорослішання ж прийшло раніше, ніж планувалося, і визначалося воно не кількістю свічок на торті, а подіями, що, струснувши тебе за плечі до мозку кісток, ставлять перед тобою навіть не вибір, а одну-єдину умову для виживання — наявність критичного мислення.

Тисячі думок роїлися в моїй голові, а страх по-зрадницьки залазив під шкіру. Єдине, що заспокоювало на той момент, було розуміння, що я ще дитина  й не мені ухвалювати доленосні рішення.

Але та фраза про зміну ставлення до ситуації,  вже не здавалася мотиваційною, більше того, вона несла в собі вирок… Втратити себе. Себе такого, яким знали тебе друзі. Себе, яким пишалася твоя бабуся. Себе, на якого ти сам покладав неабиякі надії. Істина одна, і вона в іншому. Якщо ти не контролюєш ситуацію, і вона тягарем лежить  у твоєму наплічнику, кинь цей тягар разом із ним, навіть якщо це  був твій улюблений наплічник. Вільна душа не терпить пут. Така наша ментальність:  іти вперед, шукаючи свободу, шукаючи життя.

Такий шлях завжди довгий і тернистий, таїть у собі не тільки перешкоди, а й, що є найстрашнішим –  розпач, зневіру, а іноді й зневагу.

Аби оминути, здолати все, береш із собою найлегшу ношу  й ховаєш її в найпотаємнішому місці - у своєму   серці. І тоді з тобою завжди будуть навіть в чужому краї: добрі бабусині очі; задоволена мордочка Мурчика, що завжди грівся на підвіконні; страшний гул бджіл, що заганяв мене до хати, коли дідусь порався біля вулика; неповторний смак води з рідних джерел і навіть кукурікання півня, що постійно будив мене влітку раніше, ніж хотілося. До речі, це той же півень, що мав би напитися води на дідусевому порозі на Стрітення, щоб швидше прийшла весна. Переможна весна! Ні за які скарби світу я не продав би ці спогади, що рятували й допомагали не розкиснути, не втратити зв’язок із реальністю в чужій країні, що вимушено стала моєю тимчасовою домівкою. Адже тисяча днів приховують  у  собі ще й тисячу ночей неспання, роздумів, хвилювань. Ти хочеш, аби тобі наснився твій дім, а потім  прокидаєшся на мокрій подушці.

Але життя продовжується, і ти маєш бути сильним, розумним і людяним, щоб не дати злості, агресії та розпачу оволодіти тобою. Адже розумні рішення приходять лише в голову, яка мислить тверезо.

Що Я можу зробити? Тільки те, що мені під силу: не здаватися, ставати кращим, ставати розумнішим, зберегти свою рідну красиву мову, пам’ятати про традиції дідів-прадідів, презентувати себе, українця, як гідну людину.

І найголовніше, що я можу зробити, - це на 1001-й день свого шляху пам’ятати: хто я, де я, і чому?!

P. S. Як я змінився за цей час? Я виріс на цілу голову (і в прямому, і в переносному значенні). Мій голос змінився так, що іноді бабуся не впізнає мене по телефону. Я більше не граю в стрілялки й ненавиджу фільми про війну.