Серпутько Вероніка, Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №284 м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Каляєва Аліса Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року став для мене днем, який назавжди змінив моє життя на «до» та «після». Я не могла уявити, що яскраве буденне життя зміниться так масштабно. Напередодні, 23 лютого, я відвідала школу, поспілкувалася з друзями та не могла навіть уявити, що завтра настане ранок, який змінить моє життя. Я думала лише про навчання, плани на літо та буденні справи. Проте все змінилося за одну ніч. Мені було важко усвідомити, що я насправді чую звуки вибухів, виття сирени, біжу в укриття, і ці думки затьмарювали мені розум, ставало лячно. Коли перші звуки вибухів ми почули за вікнами, це налякало нас не на жарт. Мої батьки одразу вирішили: ми повинні виїхати заради нашої безпеки. Зібрати речі було важко, адже я розуміла, що маю залишити свій рідний дім, свій затишок, все таке знайоме й рідне…

Сум за рідною домівкою не полишав мене, і я завжди про це думала, але найважливішим було залишатися в безпеці.

В дорозі я не знала, що буде далі, і ця невідомість не давала мені розсудливо думати. Я намагалася себе заспокоїти, але марно. Я жодного разу не бачила стільки переляканих очей в місті! Дорога до безпеки здавалася нескінченною. Я дивилася у вікно автомобіля, спостерігаючи, як сотні людей теж виїжджають. Я відчувала страх і неспокій. Люди були злякані, якомога швидше намагалися дістатись безпечних місць.

Тоді я відчула, як важко розлучатися з місцем, що було моєю домівкою, де я провела стільки щасливих днів!

Ми доїхали до безпечного місця, але навіть тут я не відчувала себе впевнено і спокійно. Емоції переповнювали мене: страх, тривога, сум. Я почала розуміти, що моє життя більше не буде таким, як раніше: яскравим, насиченим.Звісно, поступово поверталося навчання, але вже онлайн.

Найголовнішим було не втрачати зв’язок із знаннями, друзями, які залишилися вдома.

Цей досвід навчив мене цінувати кожен момент, бо життя може змінитися дуже швидко, навіть за одну ніч. Ця нова реальність дала мені можливість зрозуміти, як важливо мати підтримку родини, адже саме вона була моєю опорою в цей важкий час. Вона мене заспокоювала і підтримувала у важку хвилину, тому я не здавалася. Іноді, коли мене переповнювали емоції , неможливо було стримати сльози.

Я спостерігала за тим, як люди об’єднуються в складні часи, допомагають один одному, і це давало надію. Допомога воїнам теж була частиною згуртованості нашої нації.

Від початку війни минула тисяча днів, і я пережила багато чого. Бували й невдачі,з якими я спромоглась поборотись. Але я завжди знаходила в собі сили, щоб не опускати руки. Це емоційний шлях, який навчив мене стійкості та надії на краще майбутнє. Я вірю, що ми відбудуємо наші міста, і вони знову стануть місцями, де панує радість і мир.