Поліщук Мирослав, група ООІПЗ-16/23, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Богодухівської регіональний центр професійної освіти Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Каленіченко Оксана Болеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це завжди глибоке потрясіння, це біль, страждання, яке змінює життя людей на роки, а часом і на десятиліття. Останні три роки війни, що стали свідками 1000 днів війни, кардинально змінили життя мільйонів українців і не тільки, а для мене цей шлях став подорожжю до самопізнання, переосмислення цінностей та боротьби з випробуваннями, які важко передати словами. Це не просто тисяча днів – це низка безкінечних ночей, які я пережила разом зі своєю родиною, мріючи про мир та відновлення гармонії у світі.

Завдяки війні я почав цінувати те, що в мене є.

Коли війна розпочалася, ніхто не був готовий до того масштабу руйнувань, болю та страху, який приніс цей конфлікт. Люди жили своїм звичним життям, будували плани на майбутнє, вирощували дітей, працювали, навчалися. В одну мить усе це стало далеким. На перших етапах війни я відчував хаос, страх, ненависть до сусідів, нерозуміння того, що відбувається, як і багато інших, намагалася адаптуватися. Проте, разом з тим, прийшло усвідомлення того, що війна – на довго, це не лише постріли та вибухи. Це і внутрішня боротьба кожного з нас: з відчаєм, з болем від втрат, стало важко жити, коли все навколо руйнується.

У перші дні війни мене переповнював шок, безсилля. Я бачив, як міста стали полями бою, як знайомі місця перетворювалися на зруйновані ракетами руїни.

Я пам'ятаю перші обстріли, зруйновані будинки, тисячі людей, що покидали свої домівки у пошуках безпеки. Мій шлях на початку війни супроводжувався страхом і невизначеністю. Кожен день я чекав новин, сподіваючись на покращення ситуації, але замість цього ситуація в країні погіршувалася.

Одна з найбільших труднощів, які я пережив у ці тисячу днів, – це боротьба з невидимими ворогами всередині себе.. Під час війни особливо важко зберігати душевний спокій.

Постійний стрес, страх за близьких, відчуття безпорадності, призводять до емоційного виснаження. У мене були моменти, коли я втрачав віру, бачив навколо лише страждання. Але поступово я зрозумів, що найважливіше у цей час – зберігати внутрішній спокій. Так, війна руйнує міста, будинки, але вона не може знищити дух людей, якщо вони не дозволять їй це зробити.

Середина війни стала періодом, коли я навчився знаходити сили у собі та в інших. Я побачив, як люди об'єднуються для допомоги один одному. Незважаючи на руйнування, попри біль, навколо мене були приклади справжньої самовідданості.

Волонтери, лікарі, військові – усі ці люди кожного дня боролися за життя і свободу. І саме вони дали мені віру і надію у те, що людяність існує навіть у найважчі моменти історії.

Після тисячі днів війни у мене з'явилася надія на те, що колись усе це закінчиться. Кожен новий день приносить розуміння того, що ми вже пройшли великий шлях. Ми навчились боротися з труднощами, допомагати один одному, і навіть у моменти глибокого відчаю ми продовжуємо вірити в перемогу. Але ця перемога – це не лише кінець війни. Це відновлення віри у світле майбутнє, у можливість жити в гармонії, без страху за своє життя і життя своїх рідних. На цей час я став більше думати про відновлення.

Війна закінчиться, і настане час відбудовувати не лише міста, а й людські серця. Адже за ці тисячу днів багато хто втратив не лише свої домівки, але й віру у справедливість, доброту, а дехто навіть родину.

1000 днів війни – це не просто цифра. Це тисяча днів боротьби, надій, розчарувань, страждань. Це час, коли кожен із нас побачив себе з іншого боку. Мій шлях протягом  цих днів – це не лише переживання важких моментів, але й процес навчання, адаптації, розвитку. Я зрозумів, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Це світло в людях навколо нас, в їхніх вчинках і у спільній мрії про мир.