Різун Марія, 11 клас, Комунальний заклад "Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №19 Полтавської міської ради Полтавської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кадучка Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені сімнадцять, і з цих сімнадцяти лише сім років я прожила в мирній Україні. Цікаво: як час, володар нашого життя, може все змінити? Пам’ятаю, як у 5 класі ми, тоді ще десятирічні, писали листи нашим захисникам на схід в АТО. Думали, що Росія далі не піде, бо «яка війна у ХХІ столітті?». Сьогодні, у 966 день повномасштабного вторгнення, я пишу це есе – і в моїй пам’яті знову зринає та клята переломна для всіх українців дата – 24 лютого 2022.

Згадую – на шкірі виступають сироти: паніка та тривожні думки взяли верх над здоровим глуздом: «Не може бути війни, бо українці не хочуть воювати!»

Новини транслюють страшні кадри, телефон розривається від безкінечних повідомлень від рідних, а в кутку кімнати зловісно дивиться на мене тривожна валіза: «Ну що, їдемо?» Саме в цей час у військкоматі величезна черга з чоловіків, які готові стати на захист СВОЄЇ землі.

Нарешті вона дочекалася – моя тривожна валіза: я із сім’єю в дорозі. Безкінечні затори, налякані люди, обстріляні машини з написами “діти” – усе,  що я пам'ятаю з тих днів.

І ось ми в Литві. Моя валіза втішена подорожжю, а моє серце розривається від болю. Лише доброта та щирість литовців, про яку навіть не здогадувалася, вдихають у мене надію на швидке повернення додому. І я знову рахую дні… За ці два з гаком роки мої цінності змінилися кардинально. Раніше я вважала, що життя неможливе без успіху чи грошей. Зараз розумію, що воно неможливе без миру. А за вікном виє чергова повітряна тривога…

Коли подумки повертаюсь у роки до повномасштабного вторгнення, то розумію, наскільки мій простір був русифікований.

Хоч мені і подобалась творчість українських митців, але російська музика, наприклад, завжди переважала над нашими піснями. Обирала російських блогерів, дубляжерів. Та що там казати, якщо навіть у листуванні я писала мовою окупанта. Так ось чому так скептично посміхалася з кутка в кімнаті валіза! Вона чекала свого часу…Свого часу чекав і мій народ, щоб на увесь світ заявити про себе як про націю, що ніколи не скориться! Тепер мій плейлист переповнений нашими піснями, я дивлюся українських блогерів, отримую насолоду від вітчизняного кіно, не можу начитатися української літератури.

А уроки історії ніколи не здавалися таким захопливим і значущими, як сьогодні. І валіза моя мандрує Києвом, Львовом, Карпатами…

Під час подорожі я прочитала вірш Сергія Жадана, де він пише, що ми маємо тепер бачити за тих, хто не бачить, любити за тих, хто не любить. Додам від себе: ми маємо жити за тих, хто віддав своє життя за нас. Нам потрібно боротися проти всього російського. Боротися за свободу, за наших людей, за полеглих воїнів, які, на жаль, вже ніколи не зможуть цього зробити, за всіх військовополонених. Треба боротися за них так, як наші захисники борються за нас уже майже 1000 днів. Як же хочеться, щоб відлік цим дням припинився!

Я дивлюся на свою валізу і попереджаю: рідненька, нікуди ми з тобою більше не поїдемо з України! Чекаємо на українську Перемогу – і тоді мандруємо світом!