Мартинів Олександр, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 163 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Снісаренко Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я пам’ятаю той день, як сьогодні. Це був лютий 2022 року, коли ми з мамою о пʼятій ранку прокинулися від гучних вибухів. Тоді я був у сьомому класі, і війна здавалася чимось далеким, нереальним, але вона прийшла до мого міста - Харкова. Перші дні були важкі. Тривога за тривогою, вибух за вибухом, ми жили в постійному страху і майже не виходили на вулицю. Зі школи теж прийшли погані новини: класний керівник написала, що уроків поки не буде. Тож я слідкував за групою класу та новинами в Telegram. Однокласники писали, що будуть виїжджати з міста, деякі з них уже стояли в дуже довгих чергах на заправках.

На цьому етапі я вже зрозумів:  найстрашніше в житті - це коли не знаєш, що буде завтра або навіть через хвилину... 

Я бачив, як рідне місто руйнується. Одного разу під час обстрілу постраждав будинок у сусідньому мікрорайоні. А про “прильоти” в центральні райони міста й казати нічого, вони були постійними. Тоді я вперше по-справжньому зрозумів, що таке страх та безпомічність через неможливість вплинути на ситуацію. За кілька тижнів після початку війни ми вирішили переїхати до Полтави. Там було спокійніше, і мама вирішила, що так буде краще для мого психічного стану та емоційної рівноваги. За що я їй вдячний досі. 

У Полтаві нам було до кого приїхати, тут живуть мої дідусь та бабуся. Ми облаштували нове життя, я продовжив навчатися в рідному харківському ліцеї онлайн.

Морально це теж було непросто: постійно на зв'язку зі знайомими, які залишилися в Харкові. Я відчував їхню тривогу, їхній біль. Я бачив, як місту та його мешканцям важко, хоч і був достатньо далеко. Війна завжди була поруч: у новинах, у розмовах із близькими, у кожній сирені, яку чув і за своїм вікном.

Перший рік у Полтаві був складним, але поступово ми звикли.

Навчання тривало, хоч іноді заважали перебої зі зв'язком, світлом та стрес через постійні тривоги. Але я вчився не тільки шкільним предметам, а й терпінню, адаптації, умінню жити в складних умовах. За ці два з половиною роки війни я дорослішав разом із подіями, що відбувалися. Зараз уже, в 10 класі, навчання стало не просто обов'язком, а й моїм шансом на краще майбутнє. Полтава стала новим домом, але я завжди відчуваю зв'язок із Харковом.

У моїй пам'яті він назавжди залишиться тим самим красенем, яким був до війни. Там залишилася частина моїх знайомих, моїх спогадів та врешті-решт мене самого. 

Ці майже 1000 днів змінили все назавжди. Війна навчила цінувати кожен день, кожен момент. Я бачив, як люди допомагали одне одному, підтримували. І хоч я не в Харкові, але відчуваю, що він зі мною, що моє місто вистоїть.

Я вірю, що колись ми всі повернемося до своїх міст, Харків знову буде жити мирним, спокійним життям без звуків сирен і вибухів.

Ми повернемося до шкіл, на улюблені вулиці, у парки. Я знаю, що цей день прийде, і все, що ми пережили, зробить нас тільки сильнішими. А поки що я робитиму якомога більше, щоб використати цей час із користю - навчатися, підтримувати близьких і не втрачати надію на краще майбутнє.