Бутенко Софія, 10 клас, Ліцей "Перспектива" Троїцької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Татарінова Ольга Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я досі пам'ятаю той перший вибух. У той момент усередині мене щось обірвалося, як ніби вибух пройшов не тільки зовні, а й у мені. Холодна хвиля пробігла по тілу, залишивши за собою змішане почуття страху, болю і безмежної люті через те, що це сталося саме з нами, у нашій країні. Ми сиділи з батьками і сестрою в підвалі, поки земля тремтіла під ногами. Страх охоплював нас – за власне життя, за рідних, які так само, як і ми, ховалися в інших містах, у підвалах чи бомбосховищах.

Але найстрашнішою була тиша. Ти завмираєш і прислухаєшся до кожного звуку зовні, не знаючи, чи радіти цій тиші, чи боятися того, що ось-ось знову пролунають вибухи.

Виїзд із окупації. Коли настав час залишати дім, це було найважче рішення в моєму житті. Ми їхали в невідомість, залишаючи позаду все, що було звичним: друзів, школу, улюблені місця. На блокпостах навколо панувала напружена тиша, а страх перед невідомим тиснув на серце. Кожна хвилина здавалась вічністю.

Ми їхали до безпеки, але з кожним кілометром втрачали частину себе.

Сьогодення. Зараз мені шістнадцять; ці три роки стали для мене випробуванням. Я навчилася бути сильною, навіть коли всередині все руйнується. Життя в новому місті дало мені можливість побачити інший бік світу, де є свобода, але війна не відпускає жодного дня. Мій шлях триває, і попереду ще багато випробувань, але я вірю в перемогу і в те, що зможу повернутися додому — туди, де буду вільною.