Маріуполь обстрілювали із самого початку. З перших днів і одразу - жорстко. Ми були шоковані. Моментально все зникло: магазини, транспорт, зв'язок. Вже на третій день зрозуміли: ми в кільці. Росіяни оточили місто. І вибратися було неможливо. Коли зникла вода, я ходив до найближчого джерела. Світла та газу не було. Ми грілися як могли, але це не допомагало. У квартирах було холодно, як у підвалі. Люди ховалися у ванних кімнатах, бо там менше шансів від уламків. Я з дружиною сидів у підвалі. 

Людей ховали просто на вулицях. Таких дворів у всьому місті були десятки. Авіація – це кошмар. Літаки кружляли над містом, і ми не знали, куди вони кинуть наступну бомбу. Ми тільки молилися, щоби не на нас. Коли все стало зовсім погано, люди почали збиратися гуртами, хто як міг. Виїхати вдалося лише дивом. На своїй машині я з дружиною виїхав. З собою забрали п’ятьох собак. Виїхали в село поблизу Маріуполя. Там прожили півтора року. Росіяни потім нам сказали проходити фільтрацію, брати російські паспорти. Було дуже страшно. Я бачив, як окупанти спалювали книжки на українській мові. 

Я виїхав на підконтрольну територію. На пунктах пропуску росіяни знайшли український прапор у моєї дружини - погрожували розстрілом. 

Зараз я мрію лише про одне: повернутися. Повернутись туди, де раніше була моя вулиця. Мого будинку вже нема. Але я все одно хочу туди. Тому що це моя земля.