Кобиринка Соломія, 10 клас, Ліцей №16 імені Юрія Дрогобича Дрогобицької міської ради Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самко Іванна Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Життя змінюється за секунди...Тим більше, коли за вікном війна... Для мене, як і для більшості українців, кожен день до 24 лютого 2022 року— це була цифра на календарі з усіма плюсами і мінусами, як зазвичай. Що змінила повномасштабна війна? Наші дні стали безперервною боротьбою страху і надії! Львівщина — моя мала Батьківщина, здавалося б, знаходиться на віддалі від епіцентру подій. Проте, ця відстань не рятує від болю, тривоги і глибоких переживань, які залишили свій шрам у серці назавжди.

Сьогодні, думаючи про це “страшне” число 1000, я відчуваю зміни у своєму власному ментальному здоров'ї та, зрештою, співпереживаю з кожним українцем та українкою, особливо шкода дітей.

Дрогобич... Звичайне затишне місто... Хто б міг подумати, що кожен мешканець цього спокійного містечка буде змушений щоденно боротися з новими викликами?! Ми більше не ті, бо війна зруйнувала те, що здавалося непохитним. Люди щоденно втрачають рідних, страждають від втоми, тривоги та безсоння. Кожна сирена провокує новий сплеск страху, кожна новина про втрати на передових позиціях — емоційний удар. Ми всі, і я у тому числі, стали заручниками цієї війни. І попри те, що фізично ми неушкоджені, наша душа розривається на тисячі крихітних шматочків з болю, відчаю, жалю і риторичних запитань: “За що?!”

Я відчуваю цей біль щодня, люди змінились докорінно: колись життєрадісні — тепер стривожені за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей.

Наша психіка постійно перебуває у стані готовності до найгіршого сценарію. Особисто я не раз намагалась знайти сили рухатись далі, допомагати іншим і в той час залишитись собою, бо найгірше — це втратити себе!

Перші дні війни були як грім серед ясного неба. Мені здавалося, що все моє життя закінчилось в одну мить.

Звуки сирен стали звичним фоном життя. Моє рідне місто стало прихистком для тисяч українців. Сотні людей мешкало у моїй школі. Я бачила тих, хто втратив все! Допомагаючи людям, я відчула глибокий зв'язок з моїм народом і біль став спільним. Ця війна змінила мене, змусила переглянути свої пріоритети. Головне, що я зрозуміла — це необхідність знати свою рідну мову та історію. Щоб там не сталося, я точно своїм дітям розкажу правду про події, які пережила особисто.

Війна вкрала у мене можливості, але дала нові знайомства та чудових друзів-однокласників з різних куточків нашої України.

1000 днів війни — це щоденна боротьба за право просто бути! Бути тим, ким ми є - українцями! Ці дні навчили мене цінувати моменти миру та єдності, які раніше були буденними. Час із родиною та друзями для мене став надважливим. Волонтерство та підтримка наших воїнів — це святий обов'язок. Та зрештою, війна — це не лише фізичні втрати , а й невидима духовна сила, яка об'єднала всіх у непереможне ціле! Ми пережили багато, попереду, на жаль, не менше випробувань, але коли я уявляю наше майбутнє, то чітко бачу його світлим та радісним.