Дмитро Храмов, 11 клас
Березотіцька класична гімназія Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ганага Наталія Миколаївна

1000 днів війни. Мій шлях.

Війна… 
Яке страшне слово. Скільки в ньому болю і сліз, скільки зламаних життів, понівечених людських доль, втрачених життів ….

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався для мене, як і для всіх українців, з тривожної звістки від моїх батьків – почалася війна. Потім лунали дзвінки від родичів, друзів і нерозуміння того, що відбувається.

Несприйняття, що таке можливо в 21 столітті, в центрі Європи, в нашій рідній Україні.

До війни у мене була звичайна родина: мама, тато, брат і я. Ми всією сім’єю часто відпочивали на вихідних, їздили у відпустку на море та відвідували прекрасні міста нашої України, обговорювали прочитані книги та фільми, будували плани на майбутнє. Все змінилося в одну мить… У нас життя поділилося на: до війни і зараз.

Ми вже ніколи не будемо такими, якими були до 2014 року, а особливо з 24 лютого…

Війна змінила моє життя та життя кожного українця назавжди, залишивши болючий слід не тільки в моєму житті, але і в нашій історії та в долі моєї країни.

На початку вторгнення я відчував страх і безпорадність. Як і багато інших, я спостерігав за новинами, не вірячи в те, що це дійсно відбувається з нами.  Протягом 1000 днів війни став свідком незчисленних трагедій і героїзму нашого народу. Я пишаюсь своїм народом і тим,  що я – українець.  

Мій тато, Андрій Олександрович, як справжній чоловік, у перші місяці повномасштабного вторгнення зібрав речі і сказав мамі: «Не хвилюйся, я йду захищати нашу Батьківщину, сім’ю і тебе, моя кохана дружино».

За цей час тато дуже змінився, адже багато чого бачив, визволяючи та захищаючи міста: Харків, Куп’янськ, Ізюм. 

Згодом мій брат Іван, який старший на 12 років, також долучився до лав ЗСУ. В один вечір я його запитав: «Чому ти вирішив піти на війну?», на що він відповів: «Піду я, щоб тобі не йти». Іван – звичайний юнак, який жив звичайним життям, закінчив нашу школу, в якій тепер навчаюсь я, поступив до університету, закінчив його. Знайшов роботу, яка стала для нього улюбленою. Будував плани на майбутнє, але настав лютий ранок 2022 року.

Пройшовши навчання в Британії, долучився до 110 ОМБР, за роки війни захищав такі міста як Авдіївка, Очеретено, а зараз боронить Селідово.

Вся наша родина, рідні, близькі, друзі дуже хвилюються за батька і за Івана. Але найважче, мабуть, мамі, вона непокоїться зразу за обох своїх «хлопців». Я  часто бачу, як вона тихо плаче і молиться. Не випускає з рук телефон, щоб побачити там коротке смс « + все норм.», а потім на її обличчі з’являється посмішка, але минає якийсь час і в її очах знов сум і тривога.  Я цього ніколи не забуду і не пробачу ворогові, особливо мамині гіркі сльози.

Як завжди дуже пишаюся своїм батьком та братом і сильно хвилююся за них обох.

У цьому році закінчую школу, переді мною постає питання про подальше навчання. Я хочу вибрати професію, яка в майбутньому буде у попиті країни, тому що на наші молоді плечі ляже великий тягар у відбудовуванні держави. 

Я бачу, як люди об’єднуються, щоб допомогти один одному і вірю, що ми, українці, маємо силу вистояти, перемогти і відновити те, що було зруйновано.

Я вірю, що наші зусилля не марні, ми вчимося жити в умовах невизначеності, проте кожен з нас вірить у Перемогу України та в Збройні Сили України.